Останнім часом в інтернет-публікаціях все частіше звучить страшний рефрен про існування тісного взаємозв’язку поставок тієї чи іншої бойової техніки в рідні наші збройні сили і експорту іноземним замовникам. В якості прикладу можна навести недавню публікацію У «Без іноземних замовників Су-57 може бути приречений на штучне виробництво». В якій прямо стверджується, що, якщо ми не зможемо знайти серйозного зарубіжного партнера, який придбає Су-57 у великій кількості, то про розширення виробництва цього новітнього літака для наших власних ВКЗ залишиться тільки мріяти.
Спробуємо розібратися з тим, наскільки достовірні подібні думки. І почнемо з самих азів.
Замовником військової техніки в Російській Федерації виступає Міністерство оборони РФ.
Національний центр управління обороною Російської Федерації
Що воно таке? Це федеральний орган виконавчої влади, який здійснює державне управління у сфері оборони нашої країни. Безумовно, у Міноборони можуть бути деякі доходи, наприклад, від реалізації військової техніки з консервації, яку, в силу її старіння не передбачається більш використовувати в інтересах російських збройних сил. Але Міноборони ніколи не було комерційною структурою, і завдання отримання прибутку перед ним не ставиться. Міноборони РФ ніколи не було і не може бути самоокупним, його зміст, як і зміст усіх збройних сил здійснюється за рахунок держави і являє собою суттєву статтю витрат (насправді – безліч статей) в бюджеті Російської Федерації.
А весь експорт озброєнь нашої країни йде через зовсім іншу іншу структуру під назвою АТ «Рособоронекспорт». Він являє собою комерційну структуру, акціонерне товариство, що перебуває у власності корпорації «Ростех». При цьому сам «Ростех» є державною корпорацією, тому можна говорити про те, що АТ «Рособоронекспорт» належить державі. Таким чином, прибуток АТ «Рособоронекспорту» є прибутком нашої держави. Але потрібно розуміти, що ні АТ «Рособоронекспорт», корпорація «Ростех» ніякого відношення до МО РФ не мають – за винятком того, що остання поставляє ряд військової техніки нашим збройним силам, звичайно.
Рособоронекспорт представляє на Міжнародному військово-технічному форумі EDEX-2018 близько 300 зразків сучасного російського озброєння і військової техніки. Єгипет, Каїр
Таким чином, слід спочатку зрозуміти, що будь-які платежі за поставки військової техніки, яку ми реалізуємо за кордон, рівно як і зарабатываемая при цьому прибуток ніяким боком не відносяться до МО РФ: це справа державної фірми «Рособоронекспорт» і державних або приватних компаній-виробників військової техніки РФ. І розпоряджатися грошима цих компаній МО РФ не може, як не може, наприклад, з власної волі щось взяти собі з бюджету міністерства освіти, охорони здоров’я та сільського господарства. Просто тому що це абсолютно різні структури, хоча і належать державі.
Тим не менш, експортні продажі певним чином позначаються на вартості НДДКР і військової техніки, яку закуповує МО РФ. Але як?
Уявімо собі життєвий цикл якоїсь бойової техніки (далі – вироби) – укрупнено, зрозуміло. Він, звичайно ж, починається з тактико-технічного завдання, яке описує що за виріб військові хочуть отримати. Потім визначається підприємство, яке буде її створювати, тут часто проводяться конкурси між кількома колективами. Коли виконавець обраний, починаються НДДКР і НДР та інші дослідно-конструкторські роботи, покликані забезпечити знову створюваного виробу відповідність очікуванням військових. З’являється досвідчений зразок (або дослідна партія) яка всебічно випробовується, доопрацьовується, і, по мірі готовності та здачі всіх «держіспитів» на державних випробуваннях приймається на озброєння. А там вже починаються серійні поставки виробу в війська. Там вони експлуатуються до вичерпання життєвого циклу, а підприємство-виготовлювач забезпечує всі види ремонтів, обслуговування, постачання запасних частин і т. д.
Так от, природно, МО РФ окремо оплачує кожен етап життєвого циклу, що автор дуже укрупнено описав вище, і навіть безліч підетапів на кожному окремому етапі. Підприємству-розробнику, наприклад, оплачуються всі окремі НДДКР та етапи НДДКР. Іноді буває так, що Міноборони припиняє подальшу розробку вироби з власної ініціативи, але і в цьому випадку воно скрупульозно розплачується за фактично виконаних і зданих робіт, які стають власність МО РФ. Буває також, що підприємства на свій страх і ризик розробляють військову техніку, в надії на те, що вона зацікавить наше Міноборони, але і в цьому випадку, якщо розробка викликає інтерес, вона включається в держоборонзамовлення, після чого проводиться оплата всіх раніше виконаних робіт.
Іншими словами, спершу МО РФ набуває проект нового виробу, і повністю оплачує його, потім – досвідчені зразки, якщо це не передбачено попереднім пунктом. Потім МО РФ оплачує витрати підприємства на проведення державних випробувань, і, якщо вони увінчалися успіхом, то укладає контракт на серійні поставки. Саме тому в ціні серійного вироби вже як правило немає ні витрат на НДДКР, ні на держвипробування – навіщо, якщо все це Міноборони вже купило і оплатило раніше?
Зрозуміло, в деяких випадках, коли йдеться про одиничну продукті (таким, наприклад, як бойовий корабель), то частина видатків на НДДКР можуть «лягти» у вартість головного корабля. Буває так, що МО бажає будувати серійно не точну копію представленого на випробування виробу, а з деякими модернізаціями. В цьому випадку витрати на розробку і впровадження таких модернізацій можуть бути включені в контракт на серійну техніку.
Але все це – рідкісні зокрема, а в основному, як вже говорилося раніше, до моменту готовності виробу до серійного виробництва, його проект повністю розроблений і оплачена замовником, тобто МО РФ. І в подальшому ціна серійного виробу являє собою вже тільки витрати на його створення (прямі і накладні витрати виробництва) і затверджену МО РФ норму прибутку.
Але от, припустимо, з’являється якийсь закордонний і небезденежный партнер, який хоче отримати те ж, або схоже виріб, який запланував для себе наше Міноборони. Яку вигоду МО РФ може отримати від іноземного інвестора?
На етапі НДДКР – просто величезний. Візьмемо, наприклад, Індії і наш багатофункціональний винищувач 5-го покоління. Припустимо, що вартість розробки ПАК ФА становить (цифри тут і далі – абсолютно умовні), припустимо, 6 млрд. дол. І ось, якщо, наприклад, ніякого індійського замовлення немає, то для того, щоб розробити ПАК ФА нашу МО РФ належить вишукати 6 млрд. дол., тобто повністю оплатити всі НДДКР по даному виробу.
Але раптом з’являються індуси, і кажуть: «Ми теж хочемо літак 5-го покоління!». Відбувається узгодження ТТЗ на індійську машину, під індійські побажання, і, наприклад, вартість розробки FGFA, тобто індійського винищувача, якщо розробляти його з нуля, становить 5 млрд. дол. Але ПАК ФА, і FGFA, природно, багато в чому уніфіковані, припустимо, що загальних технологій у них, скажімо, на 4 млрд. дол. Тобто для того, щоб створити і ПАК ФА і FGFA не треба витрачати 11 млрд. дол., а досить витратити 6 млрд дол. на ПАК ФА і на додатковий мільярд доопрацювати його до FGFA. Або навпаки – створити FGFA за 5 млрд. дол., і, додавши 2 млрд. дол. отримати ПАК ФА.
Відповідно, у Росії та Індії виникає можливість домовитися: загальні для обох літаків технології вони фінансують спільно і порівну, витрачаючи на це по 2 млрд. дол. А потім індійська сторона доплачує ОКБ «Сухого» ще 1 млрд. дол. за розробку FGFA.
В результаті при тому, що вартість програм ПАК ФА і FGFA становить, відповідно, 6 і 5 млрд. дол., при спільній розробці та за рахунок спільного фінансування спільних для цих літаків НДДКР, наше Міноборони отримає проект Су-57 за 4 млрд. дол., а Індія заплатить за свій багатофункціональний винищувач лише 3 млрд. дол., тобто міністерства оборони обох держав заощадять по 2 млрд. дол. Це 33 і 40% від загальної вартості розробки програми! А що отримає розробник, ОКБ «Сухого»? Як не дивно, його вигоди тут будуть значно менше, тому що виручка не прибуток збільшиться лише на 1 млрд. руб. від початкової суми 6 млрд. на розробку ПАК ФА, Іншими словами, проведення спільних НДДКР щодо створення перспективної військової техніки – справа надзвичайно вигідне, причому – не стільки навіть для самого розробника, скільки для російського Міністерства оборони.
Але ось, приміром, обидва винищувача, ПАК ФА, і FGFA розроблені, і тепер постає питання серійного виробництва. Припустимо, що Індія вирішує побудувати у нас велику партію винищувачів FGFA. Отримає якусь вигоду з цього наше Міноборони? Якщо навіть і так, то ця вигода буде мінімальною.
За що буде платити індійська сторона в даному випадку? За матеріали, агрегати, та інше, що буде безпосередньо витрачено на виробництво літаків, а також в оплату праці фахівців, безпосередньо зайнятих на їх складання – так звані прямі витрати (не будемо плутати читача нюансами поділу витрат на змінні/постійні). Також Індія, звичайно, готова буде оплатити частку цехових і загальнозаводських витрат, що припадає на придбану ними продукцію. Зазначені витрати іменують зазвичай накладними, і вони розподіляються пропорційно вартості виробленої готової продукції або за якимось іншим принципом, але суть в тому, що вони, звичайно, теж складають частину повної собівартості продукції, і як такі, що підлягають оплаті. І, зрозуміло, індійська сторона не буде заперечувати проти «накрутки» на всі ці витрати розумного відсотка рентабельності, який, власне, і формує прибуток підприємства. Крім того, між індійцями і ОКБ «Сухого» існує посередник, чиї послуги, в розумних, звичайно, межах, також будуть оплачені індійською стороною.
Ну і що з переліченого може перепасти» нашому Міноборони? Та практично нічого. Прибуток, яку отримає від цього замовлення ОКБ «Сухого» піде на розвитку корпорації, так і, за великим рахунком, про прибуток АТ «Рособоронекспорт» можна буде сказати те ж саме. Але навіть якщо весь прибуток даного АТ буде вилучено на користь держави, що, взагалі кажучи, було б безпрецедентно, то… Візьмемо, для прикладу, цілком собі хлібний ще 2014 рік. В цьому році АТ «Рособоронекспорт» продала озброєнь на 13,2 млрд. дол. Навіть якщо ми проігноруємо різкий підйом курсу долара в кінці року, і приймемо його на мінімальному рівні (33 руб./дол.) то зазначені 13,2 млрд. дол. в рублевому еквіваленті складуть 435,6 млрд. руб. А ось чистий прибуток за підсумками року АТ «Рособоронекспорт» склала 9,67 млрд. руб., або всього лише 2,1% до загальної вартості проданого ним зброї!
Таким чином, уявімо собі, що РФ і Індія, на перших порах замовили ОКБ «Сухого» за 150 літаків кожна. І припустимо, знову ж таки, що пекельно талановиті маркетологи АТ «Рособоронекспорт» примудрилися продати кожну одиницю FGFA вдвічі дорожче ПАК ФА. А потім уявімо собі абсолютно феєричний варіант, при якому вся прибуток АТ «Рособоронекспорт» (2,1% від цієї угоди) вилучена державою, і спрямована на часткову оплату 150 літаків ПАК ФА для Міноборони. Але це буде означати, що наші ВКЗ отримають свої 150 машин за ціною всього на 4,2% дешевше, ніж могли б!
Але насправді нічого такого не відбудеться, тому що ніхто і ніколи не буде вилучати прибуток АТ «Рособоронекспорт» і віддавати її МО РФ, тому що це абсолютно ніяк не пов’язані між собою структури. Так, фінансування нашого Міноборони може змінитися, якщо бюджет Російської Федерації несподівано і сильно приросте дохідною частиною, але слід розуміти, що, ні податки, які заплатить ОКБ «Сухого» і його суміжники від виробництва і реалізації партії індійських літаків, ні прибуток держкорпорацій скільки-то серйозно на дохідну частину бюджету рідної Вітчизни, на жаль, вплинути нездатні – не той порядок цифр.
А що ще? Якусь економію в ціні на закуповувані Су-57 можна було б отримати в тому випадку, якщо б виробничі потужності ОКБ «Сухого» були недозавантажені, а індійський замовлення завантажив би їх до кінця. Тобто, якщо, наприклад, відповідний завод може виробляти в рік 24 Су-57, а Міноборони не може замовляти більше 12, то в цьому випадку замовлення на додаткові літаки привів би до того, що накладні витрати заводу розподілялися б не на 12, а на 24 машини, і це дало певний ефект (ефект масштабу). Але, за великим рахунком, і тут не слід очікувати великої економії, якщо вона і буде, то буде вимірюватися відсотками, а не десятками відсотків. Можливо, ненабагато дешевше стануть запасні частини, знову ж таки, за рахунок все того ж ефекту масштабу… Можливо, вдасться «впихнути» в контракт з індійцями якусь підготовку до виробництва, яка в іншому випадку цілком лягла б на наше МО… Але в цілому і загальному, якщо спільні розробки новітніх озброєнь вкрай цікаві в першу чергу Міноборони РФ, то серійне виробництво бойової техніки у фінансовому плані цікаво для компанії-виробника, а от для наших збройних сил його корисність мінімальна. По суті, основна вигода від іноземних контрактів полягає в тому, що наша промисловість зберігає кадровий та виробничий потенціал в той час, коли з якихось причин МО РФ не в змозі розміщувати в них замовлення. А от якщо раптом виходить так, що наші збройні сили мають гроші, то може вийти навіть не користь, а шкоду, в тому разі якщо виконання експортних контрактів «задвинет» постачання техніки МО РФ.
При цьому якщо ми розглянемо фактично склалася ПАК ФА ситуацію, то побачимо, що за великим рахунком переважна частина НДДКР за нього вже профінансовано. Виключення, мабуть, складають тільки двигуни другого етапу, так зване «виріб 30», але і з ним роботи перебувають в досить близькою до завершення стадії – все ж перший політ з новим двигуном ПАК ФА відбувся в 2017 р. До того ж зовсім важко сказати, на чиї гроші створювався двигун нового типу, і не брала участь Індія в його фінансуванні?
З усього вищесказаного, слід один-єдиний висновок – обсяги поставок новітньої, яка знаходиться у високому ступені готовності техніки, такої, як С-500, Су-57, «Армата» і т. д. до війська практично зовсім не залежать від того, чи ми будемо продавати їх на експорт. Це просто не пов’язані між собою речі.
Автор:Андрій з Челябінська
