Захар Прилепін: Деякі не потраплять у пекло

192

Уривок з нового роману
Захар Прилепін

4 квітня виходить новий роман письменника Захара Прілепіна «Деякі не потраплять в пекло», присвячений подіям на Донбасі. Надаємо вашій увазі фрагмент роману.
До Баті було — рукою подати.
Ми були сусідами.
Казарму нашому свежесобранному розвідувально-штурмової батальйону визначили пізньої осені. Місцем розташування стала разворованная в мотлох крижана готель, що носила ім’я чеської столиці та торта.
Готель дійсно була схожа на старий, сухий, надрізаний торт.
Скульптура солдата Швейка — зліва від скляних дверей — розташовувалася чомусь посеред клумби: немов солдат, який не встигав повернутися в розташування по нужді, побіг відлити на травичку і скам’янів, пійманий окриком небесного чергового.
Тільки зараз згадав — скажу, поки не забув, потім вже не до них буде: в батальйоні служили два чеха, добровольці. Один — величезний, бородатий, абсолютно бандитського вигляду, приписаний ний до групи швидкого реагування, ледве по-російськи говорив, я спочатку думав — чечен; але ні, мені сказали: чех. Комбат призначив його стежити за порядком, тому що наша ДБР реагувала в основному на залетчиков всередині бата; так ця орясина била своїх абсолютно безжально. Інший — дрібний, мовчазний, трохи, здається, нетямущий. Я все збирався, зустрівши їх на вулиці, пожартувати: ваш, мовляв? — киваючи на Швейка і показуючи тим самим, що в курсі їхніх національних героїв.
Це було б зворушливо, накоротке, інтернаціонально. Я б собі подобався в цю хвилину; хоча робив вигляд, що хочу подобатися їм, чеським ополченцям. Вони б потім, через роки, на самому схилі отседевших і обсипаються років, розповідали своїм веснушчатым чеським онукам, помітивши портрет Швейка в підручнику з літератури: «…а от у нас був командир — знав Швейка, підморгував: „…мовляв, ваш?“ — та й сам командир щось писав, вірші чи прозу, тільки прізвище його забув, на Леніна схожа…»
«Командир загинув, дідусь?»
«Так, онучку, ми всі загинули, я теж загинув».
Хоча чехи Швейка, до речі, не дуже люблять — вважають пародією на себе. Але дивлячись на цих двох — чеха-громила і тихого чеха, — нічого, що хоч віддалено нагадує солдата Швейка ні в одному з них розгледіти не міг. Якщо пародія не схожа.
…Багато місяців проповзали як нічні поїзди — зразок, шум був, але темрява ж навколо, нічого тол кого не розгледиш, тільки тривога, запах мазуту, поганий сон; тепер оглянувся і бачу: так і не виявив чехам свою обізнаність, начитаність, а заодно людяність.
Два батальйонних року був зайнятий, як ощенівшаяся собака: метався, принюхувався, що вічно тягнув в зубах, безглуздо дивлячись скисшими від натуги очі собі під ноги. Власний батальйон виявився звірячої турботою.
Чехи не пам’ятаю, коли з’явилися відразу їх не було.
Більшу частину батальйону склали луганські хлопці. Багато хто прийшов з особистого спецназу Теслярської — луганського голови, схожого на позашлюбної дитини північнокорейського генерала і завідуючої продмагом брежнєвських часів. Луганських я мало знав; а кістяк батальйону був нацбольский — нацболів* знав краще, я сам був у молодості хуліган, нацбол, розмахував червоним прапором і кричав «Смерть буржуям!». (Буржуї робили вигляд, що не чують команди; не вмирали. Нацболів саджали за грати і при неясних обставинах умертвляли куди частіше.)
Інших у наш бат ми добрали з уламків інших донбаських підрозділів, перебиті або розігнаних. Вийшов гарний, різномастого букет, я тримав його в руках: пахло російською полем, по якому пройшов нещадний табун, все спалив, все витоптав, жовтці-мої-цветики, одолень-трава.
Не воювали серед нас майже не було; може, три, може, дві людини — випадкових. Це вже потім, краєм вуха, я чув розмови, що трапляються дурні, що не вміють розбирати автомат. Але здебільшого бійці у нас служили запашний, ідейні; хоча багато хто, як годиться ополченцу, беспутные — одна дружина в Луганську, друга в Ростові, третя на тій, за лінією розмежування, стороні, а взагалі: чи пішли б усі ці баби до біса, набридли. Ополченець, весело тікає від перепутавшихся баб, — частий випадок. Але без переконаності в тому, за що стріляєш, на одній розбраті з потенційною вдовою, — багато не навоюєш. Жінки були далеким фоном; на фон не озиралися; про жінок майже не говорили.
Росіян серед бійців було мало: я, комбат — позивний Томич, командир розвідки — Домовик, дюжина нацболів, козак Кубань з Кубані, кілька колишніх ментів, і ще два гэрэушника на підході до пенсії, з позивними Касатур і Кіт, — здоровенні мужики, один зразок російська, інший східний (може, якут, може, башкирів, — я на око не відрізняю). У кожного з гэрэушников — по триста стрибків з парашутом. Навіщо вони прийшли в ополчення, я так і не запитав; потім начштабу Араб просвітив, що їм начебто на роботі (де? у ГРУ?!) сказали, що день за три піде, якщо до пенсії дотягнути на донбаських фронтах. Забув уточнити, чи правда це, — а то досі здається нісенітницею: чого вони, з довідкою звідси туди поїхали б, в свій відділ кадрів? — «Давайте пенсію, ми дослужили!» Кіт тепер не знаю де, а Касатура вбили; запитати не було в кого. Батальйону теж немає, готелі немає, республіки тієї, в пам’ятну, як на найкращому фото, вигляді, немає. Швейк один стоїть, крижаний.
…Але це зараз, а тоді ще все було. Пам’ятаю день: зброї наспіх спеченому батальйону, хоч і на приєднаному вже до полку спецназу, — не видали, форми теж ще не видали; я заявився через тиждень-другий після підписання наказу про створення нашого підрозділу, заглянув в готель, в сенсі в казарму: по ній ходили сірі від холоду, тужливі від голоду мужики, дивилися вовками, страждали від недокура — немає такого слова? — ну, хай буде, дуже потрібне слово: коли людині хочеться курити, а він не накурюється, бо нічим. Було б чим — накурився б. Грошей взагалі ні в кого не було. До першої зарплати залишалося три тижні.
Мене ніхто в обличчя не впізнавав. Я пройшовся по колишнім номерах готелю, — навіть батареї дивилися так, наче хотіли загризти кого-небудь і самі замерзли більше людей. На ліжках лежали бійці, не відкривали очей і не шевелившиеся при нашому з комбатом появі.
— Вони мертві? — запитав я серйозно. — Чи муляжі?
— Втомилися, — відповів комбат. Він навіть найменші слова вимовляв швидко. Немов розганявся, щоб відразу сказати багато слів, але вони тут же кінчалися.
Промерзлі фіранки виглядали розлого: у них можна було трупи загортати і кидати хоч в море, хоч в шахту, хоч у кратер — нічого трупу не буде: збережеться як новенький.
На підвіконнях стояли порожні, примерзлі банки з-під консервів, з втиснутими в них чинариками, докуренными до розміру нігтика.
Хтось із бійців, ще не заснули до весни, смуро запитав у мене: «А ні покурити» — без усякої надії, без знака питання на кінці фрази; я витягнув з кишені сторублевку, дав, — боєць на полмига ошаленів, але тут же зібрався, хапонув купюру (я відчув пальці подсохшего потопельника), сховав у кишеню, поки ніхто не бачив; але запримітили тут же ще двоє-троє стояли в коридорі без руху: немов зависли в безбарвною павутині, — і коли перший уздовж стіни пішов-пішов-пішов (у Донецьку на сторублевку можна було купити чотири пачки жахливих, тютюну позбавлених, вбивають кентавра, сигарет) — ці двоє-троє, сплутався до непомітності один з одним, схожі на ходячих, сипучих мерців, потяглися за ним. Ще одну сторублевку у мене ніхто спитати не наважився. Я виглядав прийшлим, щось перевіряючим, що з’явився з теплого світу.
Форма на мені була відмінна, продувається, красива: «Бундесвер»; у моїй кишені лежали пачка сторублевок, пачка тысечерублевок, пачка п’ятитисячний. Я був забезпечений — але лише до тієї міри, щоб подібним чином порозпихати по кишенях купюри. Взагалі ж при мені була чи не чверть всієї готівки, заробленої до сорока років.
Всю нерухомість — дві квартири, дачу і машину — їдучи назовсім, я переписав на дружину: їй потрібніше, — мене вб’ють, а вони будуть жити, повісять татів портрет на власну стіну, — сім’я.
З ознак розкоші була тільки власна машина: мій бадьорий, непотоплюваний круїзер.
Коли ці сірі, ходячі, троє вийшли з розташування, — вони побачили на вулиці великий, чорний, тоді майже зовсім новий джип: номер — три п’ятірки, а літери: НАХ. Випадково такі номери попалися, клянуся першою прочитаною книжкою.
Крім мого «круїзера», на цілий батальйон до того моменту припадало лише два легковики. Там Стояли іржаві, побиті, котрі доживають останню зиму. На одній з них возили комбата, Томича.
Коротше, я подивився на все це, відщипнув комбатові половину однією з пачок, щоб батальйон хоча до першого побудови дожив, і в той же вечір зняв собі будинок.
Будинок був потрібен.
Крім турбот з свежеобразованным батальйоном пристылых мерців, у мене було безліч інших справ, — потім розповім якихось; в казармі ці справи було не вирішити; до того ж я збирався переконати, умовити свою жінку, матір своїх дітей, приїхати, нарешті, до мене, жити зі мною: скільки можна одному поневірятися в цьому прекрасному місті, пронизаному канонадой — нічого тут поетичного немає: стріляли кожен день.
Зробив дзвінок — прямо в секретаріат Глави Донецької народної республіки — ніким не визнаної, але існуючої країни, де я вже рік на той момент жив і служив, — в яку вірив як у світ власного дитинства, як у батька, як у першу любов, як в улюблене вірш, як в молитву, яка допомогла в страшну годину…
…забув про що йдеться.
А, зробив дзвінок. Так.
Кажу: будинок хочу зняти, набридло тинятися по вашим відомчим готелям, хочу обживатися, фікус перевезу з великої Росії.
Мені скинули номери; набрав перший ж, потрапив на ріелтора.
Звично здивувався: війна, а ріелтори все одно існують. Всі мирні професії в наявності, просто деякі тримаються в тіні.
Ріелтор під’їхав до мене в кафе, — я там пив горілку з якимось знайомим офіцером, польовим командиром, вів розмову про те, де мені роздобути зброї на цілий батальйон, — він хитрував, лукаво поглядав, але дав пару наведень.
Сів за кермо; ріелтор показував дорогу, я особливо не звертав уваги, куди їду — робив вигляд, що слухаю ріелтора, а сам думав: зібрав ти, брат мій, під триста мужиків, тепер тобі їх треба нагодувати, потім озброїти, потім збити в один чорт, колектив, щоб вийшли такі дружні хлопці, які йдуть і вмирають як один, якщо є на то відповідний наказ.
«Ось навіщо ти це зробив?»
Відволік мене від моїх думок гостьовий будиночок, куди я сам себе якимось кривим шляхом, за чорним проулкам, привіз.
А що, три кімнати, чистенько. Шафи, посуд, вішалки. Тумбочка. Широка ліжко.
Ну-ка, ще раз на повітря вийду. Великий двір, у дворі великий стіл, мангал, поруч кран з раковиною — можна смажити м’ясо, овочі мити. Праворуч котедж господарів — але у них вихід на інший бік, так що, пообіцяли мені (обдурили) бачитися ми будемо рідко. Котедж грунтовний: добре заробляли люди до війни, — але тепер живе одна господиня, — «…перевіряла харчову продукцію всього Донбасу», — шепнув ріелтор; чоловік помер, а тесть — бізнесмен, поїхав у Київ.
Про тестя сама сказала. Навіть з деяким викликом.
Поїхав і поїхав, все одно.
Ще раз оглянувся. Паркан високий. По обидві сторони від нас і на іншій стороні вулиці такі ж котеджі — але, судячи з усього, зовсім порожні: жодного вогню.
Висоток навколо немає, зі ста вікон одночасно ніхто стріляти стане, і на тому спасибі.
Як я зрозумів: до центру п’ять хвилин. Просто чудово.
«До вас тут жив тренер англійської футбольної команди», — доповідала мені господиня, — але мені і без рекомендацій попереднього мешканця вже все сподобалося, до того ж — горілка всередині — грам триста, до того ж, я тільки вчора повернувся в Донецьк з великої Росії, проїхавши півтори тисячі км в один захід, до того ж, я спав години два, до того ж холод, — загалом, кажу ріелтору: не поїду інші будинки дивитися, тут залишуся прямо зараз, спати ляжу, йдіть.
Дістав з кишені стрімко худеющую пачку з тысячерублевыми, — він розкрив портфель, вивалив готові бланки, — я мерщій, не читаючи, розписався, — і тут же розплатився.
Господиня все норовила щось дорассказать, я кажу: “завтра, завтра.
Ліг спати, форма біля ліжка, пістолет (ТТ, нагородний, Захарченко вручив, за виявлену) на столику. Поруч з пістолетом — мобільний.
Десь, здається, в районі донецького аеропорту, моторошно гриміло — хоча, може, і не там, — я все одно не дуже розумів, де, посеред Донецька, улігся, які мої координати.
Мені було дуже добре. Починалося нове життя. Нове життя обіцяла нові відкриття, нові зустрічі, смерть. Багато всього.
* Міжрегіональна громадська організація «Націонал-більшовицька партія» (НБП). Визнана екстремістською рішенням Московського міського суду від 19 квітня 2007 року про заборону діяльності (набула чинності 7 серпня 2007).