Протистояння фашизму в Донбасі розпочалося задовго до подій 2013-2014 роки. Як боролися в нашому регіоні з націоналістичними організаціями, розповів голова Спілки ветеранів військово-морського флоту СРСР Сергій Рязанцев
Частенько Донбасу ставлять в докір, що ми де тут не так встали, забарилися, тому у нас і не так, як у Криму. Це, м’яко кажучи, не зовсім так. Вірніше, зовсім не так. Протистояння бандеризації населення почалося в Донецьку задовго до подій на майдані. Вірніше, тут завжди було єдине думка. Вперше про примирення ветеранів Великої Вітчизняної та ветеранів УПА* заговорив Ющенко, відкривши тим самим вікно Овертон. Ганебний зняв соціальний ролик до дев’ятого травня. Донбас дивлячись на це задавався одним-єдиним питанням – Як? У нас залишилися живі зрадники? І форму свою зберегли? Ну це ж чудово! Зберігання фашистської символіки само по собі злочин. А в даному випадку це ще й доказ злочинів проти власного народу. У таких злочинів немає терміну давності. І все, чого заслужили ветерани УПА, це суду, вироку і ув’язнення. Неважливо скільки часу минуло.
І раптом на самому високому державному рівні прозвучав заклик зробити діаметрально протилежне – помиритися. Зрозуміло, що ніхто в Донбасі не збирався цього робити. Але вода камінь точить. Незважаючи на насильницьке впровадження Бандери і Шухефича, Донбас залишався при своїй думці. Тоді керівництво країни пішло іншим шляхом. Як відомо, ворога треба обесчеловечить, щоб вбивати його було не шкода. З Києва прийшла директива – з Донецька в телевізійні новини брати тільки кримінал і події. Культурні новини бралися йшли з міст на Західній Україні, а з Донбасу йшов кримінал, маргінал і аварії. Якихось рік-два і вся країна заговорила про донецьке бидло. У плані бандеризації теж все йшло добре. Зараз у це важко повірити, але і у нас в Донецьку відбувалися факельні ходи. Одне з них, в 2010 році особливо добре пам’ятаю, тоді всі обурювалися – як вони отримали дозвіл у міськраді на таке неподобство??? І воно таки відбулося, але швидко закінчилося стараннями, як я тоді думала, звичайних городян.
Про те, як все починалося, як Донбас протистояв націоналістам, «Комсомолці» розповів Сергій Рязанцев (позивний Морячок) донеччанин-мариман в запасі. У Донецьку вже давно існує екіпаж ветеранів військово-морського флоту СРСР зі своїми традиціями, звичаями і, я б сказала, бурхливою діяльністю.
— Це хлопці, які відслужили на флоті, які пішли на громадянку. За традицією збиралися в день ВМФ на джерельці між першим і другим міськими ставками. Вранці зустрілися, побачилися, йдемо на підняття прапора на стадіоні «Шахтар», після підйому прапора в кафе, ну а потім по домівках. Звичайна зустріч колишніх товаришів по службі. Все, як у всіх.
І може бути воно так було і до цього дня, якби не обставини:
— Так ми зустрічалися до 2010 року. У 2010 році у Львові побили ветерана Великої Вітчизняної війни. Це була переломна подія. Ми зібралися, покликали десантників, прикордонників, союз радянських офіцерів. І 11 травня 2011 року в парку Ленінського Комсомолу зібралися близько 600 осіб з патріотичних організацій міста. Провели урочисте шикування, збори, взяли від ветерана Великої Вітчизняної копію прапора перемоги і пообіцяли, що відтепер прапор Перемоги на парадах будуть нести десантники і моряки. І що нацисти, яких у Донецьку створювалися всі умови, тепер будуть мати справу з нами.
Власне, з цього зібрання почалося антифашистський рух на Донбасі:
— Це не було «для галочки». Ми вдома свої забули, сім’ї забули. Як на роботу ходили. Тут кілька точок було, де вони збиралися. На «Маяку» магазинчик був, де продавали свою літературу. Навпроти в’язниці у них офіс був «Партія свобода», «Тризуб», «Союз українських націоналістів», тут кожної тварі по парі було. І ось у них заходи. То день народження Бендери, то голодомор, то факельні ходи. Але я вам кажу, як на духу з 2011 року жодного заходу вони не провели, ми все це блокували, причому фізично.
— А я пам’ятаю, були у нас ходи. Дозволяли. Більшість обурювалися, але їм дозволяли захід.
— А хто дозволяв? Влада міста. Розповідаю чому. Той же Шишацький. Хто такий Шишацький? Ми навели довідки, самі розслідування провели. Так ось що з’ясували. У часи свого правління Харцизьким трубним, саме він створив перші націоналістично-нацистські організації на своєму заводі. А коли прийшов сюди – продовжив. У міськвиконкомі до війни було зареєстровано 465, по-моєму, громадських організацій. З цього кількість активно, в повну силу працювали одиниці. На роботу цих організацій виділялися гроші. Я цих грошей не бачив, хоча наша організація була найбільша. Мене навіть не запрошували. На міськвиконком у нас ходила баба Маша Олійник – конгрес українських націоналістів. Славгородський – обласна «Свобода», міська «Свобода» — Швецов і вони ділили все виділяються організаціям гроші.
— І при організації заходів у них були преференції?
— Мені щоб щось організувати, треба було пройти сім кіл пекла. Їм все на блюдечку. На Текстильнику пам’ятник жертвам політичних репресій. Туди п’ять разів на рік приїжджали делегації зі Львова ОУН-УПА (заборонена в РФ організація). У супроводі ДАІ, класні автобуси, гучний зв’язок, дітей зі шкіл туди зганяли на мітинги. І спокійно обливали брудом наших ветеранів, нашу історію.
— А як же ви припиняли?
— Все в рамках закону старалися. Там така система – щоб провести захід, треба було подати заявку. Вони подають, наприклад, на проведення мітингу в суботу, біля пам’ятника Шевченка, на 12:00. Ми подаємо точно таку ж – на проведення свого заходу там же в той же час. І міліція обидва мітинги забороняла. А якщо вони все-таки йшли, то ми в рамках допомоги міліції наводили порядок.
— Міліція на вашому боці була?
— Дай бог нашим нормальним співробітникам міліції всього-всього. Слава богу, тут не було повального захоплення націоналістичними ідеями. Були нормальні правильні мужики. Бувало таке, що нацисти заявку на мітинг на завтра подають без п’яти шість вечора. Міськвиконком до шести. Це щоб ми не встигли. Ми навіть не знали, що вони подають. Але нам телефонував чоловік з міськвиконкому, нам телефонував чоловік з міліції – їдьте швидко робіть заявку. Я кажу – так уже вісім годин вечора. Вони – їдьте, вас чекають. А в три години ночі проходить суд, який забороняє захід і їм і нам. Пам’ятаю, зібралися біля пам’ятника стратонавтів 14 жовтня – день створення дивізії СС Галичина, а зачитали їм рішення суду. Вони були в шоці.
— На день Перемоги вони не приходили?
— У 2011 ми скинули бандерівські прапори до підніжжя монумента «Твоїм визволителям, Донбас» і всі за нього потопталися. Потім ми ці червоно-чорні ганчірки прив’язали до машин і волочили до самої Савур Могили. І там спалили. Тягнибок подав на нас до суду і суд виграв. Нам присудили штраф 92 гривні. За порушення громадського порядку. Ми заплатили 184 гривні. Коли запитали – чому більше? Я кажу – у нас там ще одна акція намічається. Щоб два рази не вставати, ми зараз заплатимо, а потім спокійно їх нахлобучим.
— По ідеї, міліція повинна була розганяти і затримувати і вас, і їх
— Так і було. Спочатку розганяли і пакували всіх без розбору. А ближче 2013 вже розділилися. Були ті, які нас розганяли, але були і які розуміли, що все правильно ми робимо. Перед тим, як йти, наприклад, на розгін того ж факельної ходи, вони дзвонили – «Вибачте, якщо вас трохи помнем, потім у вартівні напоїмо чаєм». Так і було – розтягували нас, пакували по різних «Пазикам», у відділенні випускали – «ходімо чаю поп’ємо».
— Я знаю, що ви доклали руку до організації мітингу першого березня у 2014-му?
— 24 лютого 2014 ситуація в країні, якщо пам’ятаєте, була критична. Ми зібралися ініціативна група – п’ять осіб. Пішли до керівництва УВС області. Сказали – ми хочемо вшанувати пам’ять убитих на майдані беркутівців. На що начальник нам сказав: – «Я знаю, для чого ви збираєтеся. Вперед. Якщо мене знімуть, я поруч з вами стану». Ми взяли машину Наталії Вітренко з гучномовним зв’язком та три дні по місту скликали людей. Музика весь час грала – Вставай страна огромная. ДАІ скрізь, де нас бачили – супровід, зелена вулиця. Ось так ми першого березня зібрали мітинг. Ми не думали, що стільки людей прийде. Близько 50 тисяч. Ну а потім багато пішли воювати.
— Як же вас сім’ї відпускали на всі ці заходи – все-таки нацики – хлопці «без башти»?
— Будинку доходила до розлучення – навіщо вам це треба, живіть як всі. Але коли був перший бій на Мар’їнці, дружина благословила, сказала – тепер я розумію, що ви важливою справою займалися.
Ольга Гордо, Комсомольська правда
