Так вже сталося, що мені виповнилося 14 років. Отже, потрібно отримувати паспорт. Подача документів пройшла легко і гладко: благо і тато зі мною ходив, і люди нормальні траплялися. Але найстрашніше сталося, коли мені потрібно було отримувати сам паспорт в паспортному столі.
Природно, йти потрібно через годину-півтора, щоб потім не просидіти всі п’ять. Осінь. Кінець жовтня, на вулиці вже холодно, на мені — легка куртка і ніяких рукавичок. Список черги, на який була вся надія, був відсутній, а значить, сидіти тут до самого відкриття. Добре, що пощастило однією з перших прийти. Поступово біля закритих дверей паспортного столу набирається натовп. Я сиджу, марно намагаючись не перетворитися в крижану статую.
Нарешті двері відкриваються. Обрадувана натовп недружно, але стрімким потоком вривається в будинок. Насилу протиснувшись в кабінет, я негнучкими пальцями ледве-ледве розписуюся і йду.
Останні спогади про цей день — хтось у коридорі мене радісно гукає:
— Взяла?
— Так!
— Молодець!
А потім, відігрів нарешті руки, я выправляла підпис в паспорті…
