Нешанований працівник приймального відділення і автор історії «Написаному вірити», от нарешті і у мене з’явилася можливість висловити все, що я про вас не думаю! Все-таки, мабуть, є справедливість в цьому світі!
Мій чоловік тяжко хворів, був інвалідом першої групи, тому нам часто доводилося везти його в обласну лікарню, буквально врятувавши йому життя. Жили ми в містечку з населенням 10 тисяч жителів, у місцевій лікарні не було ні обладнання, ні відділення пульмонології, тому доводилося мчати за 80 км в обласний центр.
Ні, не на машині швидкої допомоги — вони чомусь не обладнані кисневими концентраторами і навіть не мають розеток для їх підключення. Везла я на своїй особистій переобладнаній машині, чоловік міг дихати, але лікарська допомога йому все одно потрібна, і терміново! У відділенні його приймали завжди (величезне спасибі лікарям!) — це було життєво необхідно для чоловіка. Але скільки ж деколи доводилося долати перешкод, щоб просто потрапити в лікарню!
Сто входів і виходів, дев’яносто дев’ять з яких закриті! Так, доводилося не просто стукати — доводилося скажено бити у вікна і двері, найближчі до мене і працюють, нехай там висіло хоч десять написів, що «вхід тільки для…»! Як ви, люди, які працюють у лікарні, не розумієте, що в ці двері відчайдушно ломляться хворі люди, які потребують термінової допомоги?!
Не можуть вони «пройти до іншого входу з торця будівлі», «пред’явити 100500 паперів і документів вотпрямщас» або «звернутися до завідувача відділення» в 3 години ночі! Ось особисто ви — як довго зможете затримати дихання? А потім встигнете за ці кілька хвилин зробити те, що там у вас на папірці написано? Або, опинившись біля дверей лікарні в такому стані, як ми, ви прочитаєте напис на двері, сумно кивнете і тихо і покірно помрете біля входу? Чи дозволите померти своїй рідній людині? А може, візьмете на себе відповідальність за смерть людини без бахіл або у верхньому одязі? Або воскресите його, якщо що?
Автор, таких, як ви, дивлячись на чужу біль, а то й життя, з-за скла з папірцем, — часом хочеться вбити! Спасибі персоналу відділення — бігли завжди нам на допомогу, рятуючи від таких ось церберів на вході! А вам і таким, як ви, — шлю своє презирство!
Тим, хто з десяти дверей закриє дев’ять, щоб не дуло, щоб не мити там, щоб усе було на виду, щоб не витрачатися на охорону, відеокамери, карантинні ізолятори, а то й просто — бо їм так захотілося, від усієї душі бажаю опинитися в тих обставинах, які вже вас ткнуть носом у ваші ж закриті двері!
