Не звикнути, не зрозуміти, не пробачити

50

Вечір. Торговий центр. Зайшла купити подарунок дитині друзів, вибрала — упс! Не працює термінал. Попросила почекати, оскільки готівкових грошей не вистачало. Оскільки категорично не люблю обтяжувати людей довгим очікуванням або несправдженими надіями (дорогий монстрик, прямо скажемо), помчала в банкомат. Їх, наскільки мені відомо, в цьому центрі шість.

І почалося… Ні, я витерплю, коли літня людина, довго і болісно плутаючись у кнопках, намагається зняти гроші. Навіть допоможу (якщо попросить). Я витримаю, скриплячи зубами, коли хтось знімає велику суму дрібними купюрами в п’ять-сім заходів. Я буду медитувати і глибоко дихати, спостерігаючи, як дама методично спустошує десяток наявних у неї карток, знімаючи з кожного все до копійки.

Але, чорт вас забирай, чому вам потрібно платити за телефон саме в банкоматі, коли в двох метрах стоять три інфокіоски? Навіщо? Навіщо вальяжно підходити до банкомату, переможно поглядаючи на чергу, діставати з широких штанин список мобільних номерів на папірці в клітинку і вдумливо приступати до поповнення балансу? Більш того, навіть пару раз відволіктися на телефонний дзвінок: «Вань, а тобі скільки на телефон покласти? Ага, ага… А Мане? Ага… А бабусі?»

Чому вас лякають інфокіоск? Сенсорним екраном? Так у вас в руці сенсорний ж телефон!

Люто, скажено задовбали. Адже не перший раз стикаюся, а все одно звикнути, зрозуміти і пробачити ну ніяк не можу.