Є у мене сусід, молодий хлопець — школяр, студент. І він любить слухати музику. Причому не слухає Баха і не Шопена, а «тунц-тунц» з дикими басами. Наприклад, о 8:05 ранку в суботу або в п’ятницю о 22:50. Ні, у нього не вечірка і не ранок, він просто сидить вдома один і слухає дебільну музику на максимальній гучності.
Дивно, що, варто мені зайти до нього в гості і ввічливо попросити вимкнути музику, він відразу ж вимикає. Але через тиждень все повторюється. І одного разу, коли я прийшов до нього вже в п’ятий раз, він вибачився: «Ви про це, якщо вам заважає, ви говорите, я ж відразу вимкну! Просто попросіть!»
І я не знаю, хто мене задовбав більше: обмежені люди, які не розуміють, що вони заважають іншим, поки їм про це не скажеш; або навпаки, такі ось люди, які чудово розуміють, що вони заважають, але замість того, щоб просто не заважати, сидять і чекають чогось. Прохань, уваги до своєї персони, стусана під зад.
Ви так хочете соціальної взаємодії? Гаразд? Щось я ні разу не бачив нікого, хто б сам встав в переповненому «Макдональдсі» і запропонував дівчині з підносом сісти на його місце. Ах так, ви ж не бачили! Ви ж дивилися в смартфон!
