У школі, де навчається мій син, є ансамбль. Називається він, правда, не «Молодість», але суть та ж. Коштів на його утримання школа не виділяє, лише надає місце для репетицій. Хлопці самі приносять туди все необхідне: хтось інструменти, хтось підставки для нот, зроблені на уроках праці, а один хлопчик купив комбік і зібрав примочку.
А задовбали всіх його бабуся. Вона не пропускає жодної репетиції і на кожній повторює:
— Михайлику, ти губиш мене! Ти спеціально примочку помістив в корпус, схожий на труну. Ти ж знаєш, як я трун боюся! Я ж старенька, як мені їх не боятися? Зміни корпус, перестав її в інший!
Тільки не думав Мишко бабусю свою тролити, вже повірте. Перший-ліпший корпус купив, найдешевший у всьому магазині. Чи схожий він на труну? Віддалено нагадує, але не більше. З якого дива він тепер повинен витрачати час і сили на перестановку примочки в інший корпус тільки через бабусиної примхи? Особливо з урахуванням того, що відвідувати репетиції її ніхто не змушує. Може, вона приходить послухати приємну музику? Запитаймо її саму:
— Ні, цей жанр зовсім не в моєму смаку. Я приходжу, щоб він примочку з труни у нормальний корпус переставив. Зробить — перестану ходити.
Задовбали! Хороша тітка, але задовбали!
