Так вже сталося, що за Сергійка я виходила заміж вже не цнотливою дівчиною. Втім, ні таємниці, ні трагедії з цього не робила.
Майже два роки прожила у Валери на правах дружини і, не сумніваюся, стала б нею і офіційно, якби Валера не загинув найбезглуздішим чином в автокатастрофі. Запізнювався на роботу, зловив “лівака” і… загалом, зареєструвати шлюб ми так і не встигли. По молодості вважали, що все ще попереду і поспішати нікуди.
А через рік після загибелі Валери я познайомилася з Сергієм. Було мені на той час двадцять два роки — вже не дівчинка! Хотілося спокою, впевненості в майбутньому, а головне, дітей. Або хоча б однієї дитини.
І познайомилися ми з Сергієм не на дискотеці і не в кіно. Нас… посватали батьки, хоча виглядало це навіть тоді, сім років тому — досить старомодно. Мої батьки хотіли, щоб я, нарешті, обзавелася власною сім’єю не “понарошку”, а насправді. А батьки Сергія, жили, до речі, не в Москві, а в Тамбові, мріяли про наречену-москвичці для свого сина. І щоб обов’язково була “пристойною дівчиною з хорошої сім’ї”. Так і ми з Сергієм один одному відразу глянулись.
Сергійко за мною два місяці доглядав за всіма правилами: дарував квіти, водив в кафе, театри, ну і так далі. Квапити події нам обом не хотілося.
Не знаю, скільки часу він ще вагався б, та випадок підштовхнув до більш рішучих дій. Працював і жив Серьожа в Підмосков’ї, у військовому містечку, в гуртожитку. І ось він запросив мене в кіно: у них в Будинку культури показували американський фільм, на який в Москві просто потрапити було неможливо. Це зараз таких фільмів навалом, хоч в кіно, хоч по телевізору. А тоді ще в новинку було. Зрозуміло, я погодилася.
Початок сеансу затримався майже на годину, та і фільм виявився мало не тригодинний. Загалом, на останню електричку я запізнилася. І подзвонити, попередити батьків було нізвідки. Залишилася ночувати у Сергійка, благо його сусід по кімнаті був у відпустці. Ну а там вже все якось само собою вийшло: не дерев’яні ж ми обидва. Так і знав він, що я не дівчина.
А на наступний ранок проводив мене додому і з порога заспокоїв моїх батьків, які, природно, ніч не спали, боялися найгіршого. Мовляв, так і так, з технічних причин не приїхати, ні зателефонувати вчора не могли, винні, але зате тепер-то вже точно одружуємося, все вирішено. Що називається: не було б щастя…
Потім подзвонив своїм батькам: чи то до відома поставити, то отримати благословення. Розмовляв недовго, але після цього зовсім заспокоївся: мама його вибір схвалила, обіцяла прислати грошей на весілля (“Щоб все було як у людей!”), а потім і сама приїхати за тиждень до торжества. Батько Сергія був якимось великим начальником там, в Тамбові, а мати — при ньому, домогосподаркою. Гроші, зв’язки — все було, як я потім дізналася. Мої батьки простіше і бідніше, зате москвичі.
Ну, до весілля-то ми, звичайно, готувалися: кільця, плаття, ресторан, те-се, але взагалі-то вже вважали себе чоловіком і дружиною. То я до Сергійка в гості їздила, то він у нас залишався ночувати. Ніяких розмов про моє минуле Сергійко зі мною не заводив, і я в відвертості не пускалася: було, головне, що зараз добре.
Один тільки раз ми з ним посварилися, коли він раптом сказав, що потрібно купити не тільки плаття, але і фату. Символ невинності. Спочатку мені смішно стало:
— Ти що, — кажу, — миленький? Вдовам надягати фату не годиться, не той випадок. Так і не подобаються мені ці абажури на голові. Давай краще я капелюх з вуаллю одягну — красиво і романтично.
— Та мені хоч горщик на голову одягни, — знизав він плечима, — але старі мої, знаєш, не зрозуміють. Їм наші весільні фотографії рідним і знайомим показувати треба буде, а наречена без фати. Питаннями замучать.
— Хто на мені одружиться — ти або твої батьки? Що за дурощі така щодо фати?
— Це не примха, а дотримання пристойності, — огризнувся раптом Сергійко. — Зовсім не обов’язково всім знати, що ти не дівчина. У нас, в провінції, звичаї суворі. Та й мої батьки…
Весілля, на загальну думку, вдалася, і ми з Сергієм склали чудову пару — теж за загальним думку.
Ми з Сергієм були абсолютно щасливі, і це щастя затьмарювало тільки одне: жодних ознак вагітності в перший рік нашого спільного життя я так і не відчула. Але і це нас поки не особливо хвилювало.
Зате це сильно хвилювало мою свекруху, яка взяла в звичку раз на три місяці приїжджати в Москву. Полікуватися, за її словами, а насправді — досхочу побігати по столичних магазинах. А вечорами мучити мене допитами про кількість зроблених у минулому абортів і про причини мого дивного безпліддя.
— Мама, — відбивалася я (все-таки довелося називати її мамою, Сергій зажадав, хоча сам моїх батьків називав по імені-по батькові), — ну не було у мене ніяких абортів, з чого ви взяли? Ми з Сергієм всього рік живемо, рано турбуватися. Ми ще молоді.
— Не знаю, не знаю… адже Вам, нинішнім, аборт зробити — що в туалет сходити: на другий день танцювати біжите. А тепер ось — неплодная. Послав Бог невестушку… Була б чесна, давно б народила онука чи онучку.
Я любила Сережку — терпіла. Але в один з візитів свекрухи відчула, що ще трохи, і мене знудить від її нотацій. І дійсно знудило — в самому буквальному сенсі слова. Вона затихла на якийсь час, оскільки з’ясувалося, що я, нарешті, вагітна.
За два тижні до передбачуваної дати пологів ми з Сергієм мирно пили ввечері чай перед телевізором. Раптом у двері подзвонили.
— Кого це, на ніч-то дивлячись? — заворчал мій чоловік і пішов відкривати. А через хвилину радісно заволав:
— Бабуся приїхала! Ось сюрприз!
Приїхала свекруха моєї свекрухи, постійно жила у своєї старшої дочки десь в Алма-Аті або у Фрунзе. У свій час вона виняньчила Сергія, його мати тоді ще десь працювала. Потім допомагала няньчити інших онуків у молодших своїх дітей. Я її жодного разу вживу не бачила, тільки на фотографіях. Але чула предостатньо: абсолютно неграмотна, дуже добра, душі не чаявшая у своєму Сергійчику. І ось— не витримала, приїхали на народження першого правнука.
— А якщо правнучка народиться, бабуля? — поддразнивал її Сергійко, поки стара розбирала свій багаж, а потім перекушувала з дороги. — Лікарі кажуть, дівчинка буде. Та й на пологи ти зарано прикотила, доведеться у нас недільки дві погостювати.
— Брешуть твої лікарі, — переконано відповіла вона. —По животу бачу: хлопець. І народжувати вже зовсім скоро, не встигну я вам набриднути. А ти, Оленка, не хвилюйся, не нервуй, народиш добре, швидко — я бачу.
Стара мене просто зачарувала. Тільки не довелося мені з нею довго розмовляти: в ту ж ніч мене відвезли в пологовий будинок, а до ранку народився Алешенька. Дійсно швидко і порівняно легко. Ай да баба!
До моменту моєї виписки збиралася приїхати і свекруха — допомогти. Ну, щодо її допомоги я не надто спокушалася, обтяжувати себе вона не любила. І взагалі ситуація складалася та ще: дві свекрухи в одній квартирі. І між ними — я з новонародженим. Весело…
Мої тривоги, втім, виявилися марними – за своєї свекрухи моя присмирела і вела себе майже добре. Тільки один раз, сповиваючи Алешенькой, не витримала:
— Такий чудовий дитина! Хто б міг подумати, що у тебе буде такий син?
—А чому це у мого онука повинен бути поганий син? — почувся від дверей бабкін голос.
Ми вважали, що вона спить — накрутилася з правнуком, а вона вже відпочила. Моя свекруха її питання проігнорувала, а мене хтось смикнув відповісти:
— Так я ж за онука не дівчиною вийшла. Ось мама і вважає, що у нечесних дівчат…
— Що-що? — підвищила голос стара. — Нечесна говориш? Не дівчиною реєструвалася? А Саня тебе за це, значить, шпыняет?
— Та що ви, мамо, насправді, — пробурмотіла “Саня”, Олександра Григорівна, свекровушка моя ненаглядна. — Вигадали теж — шпыняю. Я ж так…
— Ах, ти так! То-то я дивлюся, дівка начебто тебе боїться. Хороша матінка, нічого не скажеш! Чесну тобі, значить, подавай? А мені, виходить, і нечесна зійде? Тебе хто-небудь хоч раз дорікав?
Я роззявила рота. А бабця зовсім розійшлася:
— Ти Сергійка-то коли народила? Не пам’ятаєш? Пам’ять відбило? За місяць до весілля ти його моєму синові подарувала. Я його одружитися-то змусила, аж надто мені Сергійку до серця припав. Та й тебе, дуру молоду, шкода було одну з дитям кидати. Забула? Невістку тепер попрекаешь? А ти, Оленка, не слухай її, це вона намагається хоч тепер порядніше всіх здаватися. Раз ви з Сереженькой один одного любите, та ще й Алешенька от у вас, значить, все в порядку. Вона — бурчати, а ти їй: “Не ваше, мамо, собаче діло”. Як вона мені раніше відповідала.
Моя свекруха сиділа зовсім пунцовая і навіть не намагалась заперечувати. А мені якось мимоволі подумалося: “Ворог мого ворога — мій друг”. Свекруха моєї свекрухи…
Ось уже сім років, як у мене з Олександрою Григорівною майже нормальні відносини. Дрібні непорозуміння, зрозуміло, не в рахунок. Вже померла бабуся, царство їй небесне, золотому людині! Вже Альоша в цьому році в перший клас пішов. А я так більше жодного разу і не почула про те, “чесної” або “нечесної” вийшла заміж. І взагалі свекруха намагається в наше з Сергієм життя не дуже втручатися. А якщо забувається, я їй, як бабуся радила, кажу:
— Не ваше, мамо, справа.
“Собаче” вимовляти так і не навчилася. Все-таки мати мого чоловіка. Так і я коли-небудь буду свекрухою: чому вона тоді мою невістку навчить? А?
