За особистим наказом Сталіна цей воїн був довічно зарахований в армійський стрій
Важко знайти в Росії людини, яка не чула б про подвиг Олексія Маресьєва. Вітчизняна історія сповнена прикладів не меншого мужності і відваги. Подібно Маресьеву, без обох кінцівок продовжував охороняти спокій Батьківщини генерал-полковник, Герой СРСР (1943 і 1945 рр.) Василь Степанович Петров (вищого звання удостоєний в 1999 р.). Ось тільки він воював без обох рук.
Василь Степанович Петров народився в с. Дмитрівка Запорізької області 5 березня 1922 року. В 17 років вступив в Сумське артилерійське училище, яке закінчив лейтенантом в 1941 році.
22 червня 1941 року лейтенант Василь Петров зустрів командиром вогневого взводу 152-мм гаубиць 92-го окремого артдивізіону Володимир-Волинського укріпрайону. Його офіцерської служби на західному кордоні виповнилося тоді рівно два тижні.
Бойове хрещення було жорстоким, з трагічними наслідками. Відкривши стрілянину по фашистських танках лише після запізнілого наказу, кілька разів міняючи вогневі позиції, артилеристи опинилися в болоті і без тягачів, без важких знарядь пізніше приєдналися до отступавшей піхоті. Після виходу Петрова призначили в ИПТАП — винищувальний протитанковий артилерійський полк. Артилеристи-винищувачі завжди зустрічали ворога першими, тобто відкриту практично на передовій, у вогневих дуелях з броньованими машинами. Фронтовики знають, що це за справжнісіньке пекло. Не злічити втрат після кожної стрільби прямою наводкою…
Він був иптаповцем і в 1942 і 1943. У 1942 про комбате Петрові заговорили після увійшла у фронтові легенди переправи батареї через розбитий і підпалений німецькими бомбардувальниками міст через Дон, після якої батарея миттєво розгорнулася на вогневу позицію і відбила від переправи німецькі танки. 14 вересня 1943 року подвиг практично повторився — тільки річка була інша, Сула. Через дві години після переправи на дивізіон капітана Петрова пішли 13 танків за підтримки батальйону піхоти. Иптаповцы знищили сім танків і до двох рот піхоти, коли рота автоматників зайшла в тил артилеристам. Кілька гармат дивізіону, розвернувшись, зустріли їх картеччю, а Петров повів взвод управління і всіх вільних артилеристів в контратаку. Після двогодинного бою, отримавши чергове поранення в плече, — Петров знищив ще до 90 гітлерівців і вивів свої батареї з оточення, прихопивши сімох полонених.
А вже через тиждень капітан Петров замінює вибулого командира полку, причому в ответственнейший момент: на переправі через Дніпро. Саме стовбури Петрова стали першою артилерією Букринського плацдарму. 1 жовтня він встає за гармату зі своїм ординарцем — вогонь німецьких танків розметав весь розрахунок однієї з батарей. Особистий рахунок артилериста збільшився на 4 танки і 2 шестиствольних мінометів.
Через тиждень на плацдармі зник один Петрова, начальник розвідки бригади майор Григорій Болєлий. Петров вирушив на його пошуки — і зник сам… Прострілювався буквально кожен метр. У цієї вогненної круговерті, вночі, Василь знайшов пораненого друга – притрушеного землею, без свідомості і поніс його на руках. Раптом – близький розрив, осколки вдарили в груди, руки…
Через кілька днів однополчани відшукали капітана Петрова в медсанбатовском морзі серед… загиблих. Однак він дивом вижив. Переніс кілька операцій. Потягнулися довгі місяці госпітальної життя. Не менш героїчною, ніж в строю. Нам зараз навіть важко уявити, скільки треба сили волі і мужності людині з ампутованими руками, щоб не впасти духом. А він не визнавав своєї очевидної інвалідності і рвався на фронт.
В одному з московських клінік Петрову за хоробрість і відвагу, проявлені при форсуванні Дніпра, були вручені найвищі нагороди – орден Леніна і Золоту зірку Героя Радянського Союзу.
Про нього, одержимого максималисте, доповіли Сталіну. І за особистим розпорядженням Верховного головнокомандувача безрукий офіцер повернувся на передову.
У своїй книзі «Минуле з нами» Василь Степанович Петров, згадуючи сумні дні відступу на початку війни, писав: «Перед обличчям вытиравших сльози бабусь у безвісною волинської селі, як перед частиною своєї Батьківщини, наші люди демонстрували військовий дух і непохитну рішучість залишитися солдатами». Саме таким був і він.
Лінія фронту відсувалася далі на захід.
І знову запеклі бої за плацдарм, тепер вже на Одері. Фашисти відчайдушно чинили опір. В одному з боїв танкова дивізія гітлерівців вклинилася в бойові порядки наступаючих польських частин. Офіцер Петров і його підлеглі негайно прийшли на виручку бойовим побратимам.
Як і на Дніпрі, від влучного вогню радянських артилеристів запалали ворожі танки. Найдивовижніше – і досі небачене в історії! – було в тому, що 22-річний Василь Петров, вже у званні майора, не маючи обох рук, впевнено командував у той час 248-м гвардійським Львівським винищувально-протитанкових артполком.
У боях під Дрезденом в квітні сорок п’ятого Петров особисто підняв атаку зведеної групи артилеристів, танкістів і піхотинців на утримувану німцями висоту. В безстрашного пориві наші воїни звернули ворога у втечу. На полі бою залишилося 350 трупів і 9 підбитих танків противника. Тут офіцер Петров і заслужив другу Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Отримав її в госпіталі, куди потрапив з важким пораненням, з пробитими кулями ногами…
Після Великої Вітчизняної війни наказом Сталіна Петров був довічно зарахований в кадри Збройних Сил. Продовжив службу у Збройних Силах. Член ВКП(б)/КПРС з 1945 року. У 1954 році закінчив Львівський державний університет. Кандидат військових наук. Був заступником начальника ракетних військ і артилерії Прикарпатського військового округу.
Одного разу йому довелося в черговий раз лягти в госпіталь. Поки він там перебував, будинок по вулиці Басейній розпродали приватникам. Особисті речі та архів бойового офіцера київська влада розпорядилися викинути, щоб з генеральської квартири зробити музей колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Голди Меїр, яка в молодості жила в цьому будинку і увічнення її пам’яті виявилося важливіше навіть не пам’яті, а живого Героя.
15 квітня 2003 року Петрова не стало. Поховали його на Байковому кладовищі Києва.
Дякую
