Звідки в Росії береться проблема з елітами

204

Олександр Запольскис

Помилка в складанні моделі функціонування суспільства завжди обертається слабкістю його еліти
Популярний сьогодні питання про суть і характер еліт виник зовсім не з першими залпами західних санкцій після лютневого Майдану на Україні в 2014 році. Розумні люди говорили про нього вже в кінці 90-их, вказуючи на неминучість виникнення проблеми передачі капіталів наступному поколінню. Втім, тоді їх мало хто слухав, світ здавався простим, а рішення занадто очевидними або надзвичайно сильно віддаленими.
Однак минуло всього якихось два десятки років, і про еліти ми заговорили знову. З’ясувалося, що без них суспільство існувати не в змозі. Тим більше претендувати на гідне місце за загальним геополітичним столом світу. Але при цьому звідки еліти беруться – і донині залишається загадкою для більшості.
Судячи за змістом інтернет-коментарів вони доставляються в країну або контрабандою, або є чимось на зразок окупаційної адміністрації, можливо навіть завоювали Землю рептилоидов. Вони завжди протиставляються народу і на ньому паразитують. Слова Сократа, що кожен народ гідний свого правителя, багато відмовляються визнавати.
Тим цікавіше виглядає стаття Олександра Халдея про суть поняття націоналізації еліт, в якій автор пов’язує їх з колективним розумом суспільства. Доводиться визнати, це той випадок, коли занадто великі спрощення, зроблені по ходу викладу картини, з, в цілому вірних початкових фактів, призводять до помітної неточності у висновках.
Еліта не зводиться тільки до самоорганізується групі і вже точно вона далеко не завжди здатна діяти доцільно і розумно. А все тому, що абстракцію еліти згадують багато, тоді як виразно пояснити – еліта це конкретно хто? – як правило, не в змозі ніхто. Безперечно, невизначеності в поняттях зручні, вони дозволяють заганяти в непрямих рамки абсолютно все, але зворотним боку відсутність конкретики унеможливлює пошук дієвих рішень.
Тому починати вважаю необхідним з відповіді на просте запитання: що за люди складають еліту і звідки вони беруться в реальності? Олігархи? На всю країну їх менше однієї тисячі осіб. Перші десять, що називається, “на слуху”, друга половина першої сотні набагато менш відома, а нижня частина ТОП500 взагалі складається в основному із родичів чи членів сімей вище згаданих лідерів. Ці 0,06 десятитисячних від одного відсотка населення Росії і є та сама еліта, яка всім керує? Як-то не в’яжеться, якщо, звичайно, не приймати інші 150 мільйонів громадян за абсолютно безвольне стадо, рішуче нездатне “замінити” всього-на-всього дві сотні “неправильних управлінців”.
Картина не складається, навіть якщо до згаданих вище додати сотню держчиновників вищої ланки, в тому числі 22 міністрів, їх заступників, всіх повноважних представників президента РФ у федеральних округах і цілих 85 губернаторів і глав республік.
Тому що в дійсності еліта визначається навіть не грошима. До неї відносяться не тільки “найбагатші”, але взагалі всі, хто приймає управлінські рішення і забезпечує потім їх практичну реалізацію. Тільки в державному апараті Росії на 1 січня 2018 року таких налічувалося 2 172 900 осіб.
Сюди ж слід додати більше сотні тисяч діячів культури, в тому числі письменників, музикантів, акторів театру і кіно, діячів естради і художників, а також 673 тисячі наукових працівників, зайнятих у структурах РАН. Всі вони, а також журналісти, вихователі дитячих садків (611 тисяч) і особливо шкільні вчителі (1 229 415 осіб) самим безпосереднім чином впливають на формування поточного уявлення суспільства про себе і навколишній світ. Це ще не рахуючи 200 тисяч кадрових офіцерів.
Ступінь адекватності і успішність їх колективних дій, в кінцевому рахунку, визначає якість еліти. Більше того, саме воно пояснює, чому гроші в понятті еліти вторинні, а також показує причини успіху в державному будівництві в одних і стабільних невдач в інших.
Погодитися визнавати, що якась пара сотень морально неправильних людей народилася в умовах повністю ізольованих дорогих поселень і вчилася негарного в закритих спеціальних школах типу фентезійні Хогвардса, ще якось можна. Але ось що звідти походять усі згадані вище п’ять мільйонів чоловік, не відповідає реальності ніяк. Легко переконатися, що сиділи на дитсадівських горщиках ці люди в тих же самих дитячих установах, і гризли граніт науки в тих самих школах з інститутами, що і абсолютна більшість іншого населення.
Саме з цієї причини їх уявлення про плавильному і неправильному нічим, по суті, не відрізняється від загальновживаної. З тією лише різницею, що всякі там коментатори в соціальних мережах про своїх поглядах висловилися і розійшлися по повсякденним справам, а ці люди ті ж самі підходи реалізували в законах і всякого роду посадових інструкціях.
Комусь не подобається результат? Адже він і є практичне вираження загального колективного несвідомого. Якщо мільйони простих людей переконані в безумовності переваги всього західного (гаразд, просто зарубіжного, в приклад часто наводять ще Китай і ряд інших країн), то звідки в країні взятися якийсь принципово іншої еліти?
Насправді ми зараз зіткнулися не просто з кризою державотворчої ідеї. В даний час наше суспільство пожинає плоди домінуючих цінностей, що сформувалися ще в сімдесятих роках минулого століття при СРСР. Якщо на те пішло, джинси кращими штанами в світі тоді вважали не тільки комсомольські лідери або діти загниваючій партійної еліти. Конформізм, як базовий принцип, виявився масово відкинутий суспільством вже в той період. За останні 26 років на ПМЖ в різні країни з Росії виїхало 4,5 мільйона чоловік зовсім не є олігархами.
А все тому, що в питанні взаємовідносин між людиною і суспільством (а також державою як інструментом громадського самоврядування) панівними стали погляди безумовного переваги індивідуального «я» над суспільним «ми». У масовому народному свідомості держава стала сприйматися чужим інститутом, який занадто багато у громадянина бере і однозначно мало йому повертає. І взагалі, яка різниця, де жити і якого конкретно дизайну грошима розплачуватися в магазинах за скрізь однакові товари? А раз так, значить “треба валити”.
З тією лише різницею, що олігархи таке собі у будь-який момент можуть дозволити, тоді як більшість інших немає. Але все одно, це не наша країна, це держава олігархічної еліти, ось нехай вона її і захищає, в тому числі зі зброєю в окопах! Вони не стануть, тоді і ми всі не повинні.
Про яке сильній державі і любові до Батьківщини у цих умовах може йти мова? Звідки в неї візьмуться позитивні приклади або нові хороші фільми “про наших”? Будь-який хоч трохи здатний людина “цю країну” розглядає лише як кормової бази, наслідки експлуатації якої вирішального значення не мають. Бо навіщо, якщо нам потім тут не жити?
Саме звідси і виникло все існуюче, включаючи правовий нігілізм, корупцію, проблеми з якістю праці, а найголовніше – переконання, що тут (!) нормальна держава не може виникнути в принципі. І народ не той, і погані управлінці, і олігархи взагалі безпринципні глитаї.
Сьогодні мова про необхідність націоналізації еліт виникла не заради бажання змусити пару сотень конкретних прізвищ перекласти контрольні пакети своїх капіталів під російську юрисдикцію. Чи справа тільки в цьому, вони б давно повторили долю Ходорковського.
Завдання полягає принципово в іншому – в кардинальній зміні базових імперативів у самому суспільстві, що формує еліту. Тому що мало зняти не тих, критично важливо мати достатній кадровий резерв для закриття вакансій новими, вже тими. Або, принаймні, явно кращими, ніж не ті. А він може формуватися тільки коли суспільство в цілому зможе зрозуміти ряд простих речей.
Глобальна світова конкуренція – поняття вічне. Ти або формуєш свою команду і борешся за свої інтереси, чи є сировинним джерелом для забезпечення чужих. Що б конкуренти там не говорили про універсальні загальнолюдські цінності і загальну доброту демократії. Це в абсолютно рівній мірі стосується як маленького простої людини, так і самого багатого і незалежного олігарха. Приклад особистої імперії Дерипаски більш ніж наочний.
Сильна команда забезпечує безпеку і змушує опонентів виявляти повагу до нашим інтересам. Безумовно, не всім однаково. Але тут повна однаковість і без потреби. Комусь важливіше надійний тил для реалізації проекту “Північний потік-2”, а комусь- пенсія по старості і безкоштовна медицина. Головне, що виграє вся команда і перемога забезпечує покращення життя для всіх. Незгодні можуть згадати щасливе життя в дев’яностих.
Саме звідси виникають передумови однаковою зацікавленості у створенні сильного власної держави, як для простих людей, так і для еліти, включаючи так званих олігархів. І саме це мається на увазі під поняттям націоналізації еліт.
А от у відношенні до нього з боку Заходу (в тому числі – Америки) Олександр Халдей абсолютно прав. Не має жодної різниці, з-за якого питання ми між собою будемо битися. За повернення престолу Романовими чи проти, за хрускіт французької булки або за повторення соціалістичної революції. Чим абстрактніше і утопичнее позиції сторін, ніж варіантів принципових поглядів більше, тим краще. Уповільнена громадянська війна, нехай навіть тільки в умах на рівні ідей, є найкращий спосіб перешкоджання згуртуванню суспільства і формування в ньому сильної національної еліти.
Сильною не по сумі підконтрольних грошей, а за переконання в правильності базових цінностей, тісно пов’язаних з необхідністю зростання добробуту саме своєї країни, а не тільки свого особистого. Як неодноразово довела історія, в тому числі, Росії та СРСР, згуртовані національні еліти здатні протистояти практично чому завгодно. У глобальній світовій конкуренції, вони, як правило, перемагають. В тому числі, і в матеріальному сенсі. Але створити їх може тільки внутрішньо згуртований на спільних цінностях народ. І ніяк інакше.