За пять років «АТО» українська армія і посилилася, і ослабла

186


П’ять років тому, 14 квітня 2014 року – в. о. президента України Олександр Турчинов своїм указом оголосив про початок так званої Антитерористичної операції (АТО). У якійсь мірі цю дату можна вважати початком війни в Донбасі. Як змінилася з тих пір українська армія, які висновки зробила – і яке відношення це має до її інтеграції в НАТО?
Маніпуляція словами – нормальна історія для української політичної культури карнавалу. Всі знають, що під терміном «АТО» малася на увазі загальновійськова велика операція, в якій задіяні практично всі боєздатні українські військові частини. Вже до літа 2014 року тодішній прем’єр-міністр Арсеній Яценюк заявив, що чисельність військ (включаючи МВС, нацгвардію і СБУ) в Донбасі доведена до 50 тисяч чоловік. Приблизно 10 тисяч з них тоді складали добрбаты та інші парамилитары, потім перетворені в нацгвардію.
Зараз загальна чисельність угрупування досягає без урахування ротації 100 тисяч чоловік, а на постійному чергуванні – близько 70 тисяч осіб. І якщо Петро Порошенко говорить про ЗСУ як про «самої сильної армії у Європі», то за чисельністю це в якійсь мірі так і є. Навіть Великобританія і Німеччина не тримають на військовому положенні таку кількість військ. А Туреччину з Грецією він, мабуть, за Європу не вважає.
Загальні підсумки «АТО» всім відомі. ВСУ зазнала кілька великих поразок, що ледь не призвело до загального державного кризи на Україні. Після цього почався процес стабілізації становища в армії і залучення її роботу західних інструкторів. Після стабілізації лінії фронту (з політичних міркувань) ВСУ почали винаходити способи демонстрації активності типу «віджимання нейтралки» і міфологізації власної діяльності. Внаслідок цього і за допомогою іноземних кінематографістів і піарників «АТО» перетворилася в український патріотичний епос. У ньому ретельно заретушовані або просто вымараны помилки і виражені дивні «перемоги».
Так, в Києві практично повністю відсутня військове експертне співтовариство, яке могло б зайнятися реальним «розбором польотів». Замість такої оцінки практично єдиним аргументом у виправдання жахливих поразок стає «російська агресія». За цією логікою, донбаське ополчення просто каву пила, а орди російських військ на шматки розносили мирно сплять українські військові частини. Ніякої іншої «оцінки» тих подій ви зараз в Києві ні від кого не дочекаєтеся.
Ось, наприклад, «Дебальцевський котел», самий крайній з наявних. Український генштаб розглядав цей уразливий виступ не як небезпечну позицію, небезпечну оточенням, а строго навпаки – як зручний плацдарм для спроби оточення Донецька. І досі ця точка зору торжествує – зараз в якості такого плацдарму розглядається «светлодарская дуга», у якої в тилу до того ж водосховище. При цьому Порошенко тримався за «дебальцевские позиції» в ході переговорів в Мінську і вимагав від глави генштабу Муженко по телефону звіту про перемогу. Навіть у зимовий час конфігурація позицій під Дебальцеве не була змінена – більша частина підрозділів перебувала всередині, чекаючи наказу наступати, а фланги прикривалися тільки окремими частинами, які сам Бог велів обійти, блокувати і потім знищити.
Коли все закінчилося перемогою оголосили сам факт виходу з оточення значної кількості військ. По бездоріжжю, оскільки пробити коридор у Логвиново так і не вдалося. При цьому ніхто навіть не намагається розібратися в тому, як так все-таки вийшло, що котел замкнулося. Це – фігура умовчання. Головне, що звідти хтось вирвався.
Та ж історія і з попередніми двома котлами – Південним і Іловайським, з боями за Савур-Могилу і особливо з боями за донецький аеропорт і знаменитим рейдом 95-ї окремої аеромобільної бригади (оаембр). Це місячне блукання по тилах Донецької і Луганської областей з допомогою англійських піар-фахівців перетворили в «самий великий рейд в історії європейських армій» і зняли пафосний фільм «Рейд нескорених».
Дійсно, 95-я бригада навіщо-то виконала криво і навскіс 450 кілометрів, не виконала жодної поставленої задачі, втратила більше 60% бойової техніки і згодом була відправлена на переформування. «Перемогой» були тут оголошені сам факт тривалого безсистемного переміщення бригади по степу і її непряме участь у розблокування Іловайського котла. Тобто знову ж таки перемога в тому, що хтось все-таки врятувався.
Що ж стосується боїв за донецький аеропорт, то вони взагалі не мали ніякого практичного значення. Самі будівлі вже давно були перетворені в руїни і контроль над ними не мав сенсу навіть в тактичному плані. Тим не менш оборона руїн була перетворена в культ міфічних супергероїв («кіборги»), що має відношення тільки до пропаганди, а ніяк не до реальної війни.
Але це все зокрема. У більш стратегічному військовому сенсі Київ завис на тому ж рівні осмислення подій, що мався на квітень 2014 року.
Всі плани операцій в Донбасі, які за ці п’ять років так чи інакше витікали з українського генштабу, являють собою практично один і той же текст і одну і ту ж карту. Вони змінюються незначно в залежності від уподобань того чи іншого командувача.
Суть цих планів одна: оточуємо Донецьк з двох сторін і бігом біжимо до російського кордону. Якщо за три дні не добегаем, то кричимо «врятуйте!» і здаємося НАТО.
При цьому не можна сказати, що ніякої роботи над помилками не зроблено. По-перше, в українській армії різко зросла дисципліна і тактична виучка. Пов’язано це не тільки з різким зростанням націоналістичних і антиросійських настроїв (хоча і це дуже важливо, і в ЗСУ віддається особливе значення пропагандистській роботі), але і з так званим звиканням до війни – типово слов’янським психологічним явищем, не притаманним сучасним західноєвропейським арміям. Війна стає психологічно комфортною і привабливою середовищем, солдати легко адаптуються до обстановки на передовій і перетворюються в «загартованих ветеранів» не через місяць–два, якщо виживуть, а буквально за один–два тижні.
Відразу ж після стабілізації лінії фронту ВСУ почали експериментувати з новими тактичними схемами, зокрема з використанням ротні груп для передової лінії. І все б нічого, якби цей експеримент не був доведений до логічного абсурду. У якийсь момент великі військові підрозділи, в першу чергу бригади, були розбиті на такі групи, які розподілили по найбільш «перспективних» ділянках фронту, а потім ще кілька разів перетасували.
В результаті частково загубилася керованість великими з’єднаннями, а українські полковники і генерали і так не відрізнялися умінням керувати великими масами людей. На важливих ділянках фронту вийшла мішанина з підрозділів різних бригад, не спрацьованих, один одного не знали, але які повинні були атакувати саме ротними групами, тобто мало не на інтуїтивному рівні розуміти один одного. Все це кілька разів призводило ЗСУ до великих втрат.
Крім того, таким ось чином були перемішані артилерія і танкові частини. І якщо з артилерії ЗСУ досі здатні створювати дуже потужні ударні кулаки (до 200-250 стовбурів на десять кілометрів фронту), то танкові і бронегрупи створити таким методом складно і дивно. Танкові бригади ЗСУ взагалі на практиці розформовані. На папері вони є, але вони розмазані між командуваннями секторів і перетворені скоріше допоміжну силу, ніж в ударну.
У всього цього виявився дивовижний зовнішньополітичний ефект.
На практиці НАТО через своїх радників та інструкторів, надивившись на такі ось методи командування, почали тихо саботувати всі можливі програми по «дорожній карті вступу України в НАТО». У зв’язку з несумісністю мислення. Одночасно змінилось і ставлення натовських інструкторів до українських підопічним на полігоні Яворів.
Спочатку передбачалося, що інструктори навчатимуть українських солдатів і молодших офіцерів пехотному бою, як вони це зазвичай роблять в слаборозвинених країнах. На практиці це призводить до того, що інструктор навчає аборигенів елементарним речам: вистрілив – сховайся, бігти треба швидко і тому подібне. Аборигени слухають.
На полігоні ж Яворів аборигени відверто сміялися й самі пояснювали натовських інструкторів, що треба робити і говорити, якщо на тебе по голому степу мчить на повній швидкості два десятки танків, а в тебе зі зброї тільки автомат, лопатка та ладанка з зображенням святителя Миколи. І що найнеприємніше – авіапідтримку викликати ти не можеш. Її просто немає у зв’язку із відсутністю авіації як роду військ. А без цього ні один солдат армії НАТО себе просто на полі бою не мислить.
Учні та вчителі помінялися місцями. Тепер вже натовські інструктори почали уважно вислуховувати «розповіді бувалих», але при цьому були відверто шоковані відвертим нехтуванням українськими солдатами наданням першої допомоги пораненим, використання засобів зв’язку тощо. Програма допомоги була згорнута як раз до навчання медичним маніпуляціям і вміння натискати на кнопки радіостанцій, а до більш технологічно складним речам було вирішено українців не підпускати. А в числі інструкторів різко зросла кількість співробітників спецслужб, який зайнявся колекціонуванням безцінного, але втраченого на заході досвіду фронтальної війни високої інтенсивності.
Зараз перед другим туром президентських виборів на Україні Петро Порошенко, ні Володимир Зеленський ніяк толком не сформулювали, що буде далі з війною в Донбасі. Обидва відбуваються патріотичними промовами. Але важливіше інше. Армія на фронті – це самораскручивающееся колесо.
На фронті є таке поняття – «простріл». Кожні 15-20 хвилин хтось дає чергу з пристреленным позиціях противника – просто щоб позначити своє існування. Ми тут, ми не спимо, війна триває. Будь-який такий простріл (а за добу їх сотні) може призвести до різкого загострення обстановки, але це звичайна реальність, рутина. Стабілізація фронту на відносно всіх влаштовують позиціях – це єдиний результат «п’яти років АТО». Війна ж триває і продовжиться незалежно від того, хто з кандидатів переможе на виборах президента України.