Адже війна позбавила його головного – мами.
У 1941 році він вже був піонером, показував гарні результати у себе в школі. Коли почалася війна, мати Володі вступила в підпіллі, стала зв’язковою і працювала пекарем. Але вже в жовтні на її слід вийшли німецькі карателі. Патріотку зловили і розстріляли.
13-річний Володимир зі своєю старшою сестрою і молодшим братом вирушили до партизанів. Складно сказати, що ті були раді такому поповнення своїх рядів, але з поваги до загиблої матері їх прийняли.
Відважний піонер потрапив у загін Олексія Федорова, одного з найбільш вдалих керівників підпільного руху. Юний Володя пройшов підготовку і нарівні з дорослими взяв участь у партизанській війні.
Перше завдання. Володимир мало не загинув. Його схопив поліцай і лише випадково він не потрапив в руки до німців.
Все почалося, коли він взяв участь в операції з блокування Ковельського транспортного вузла. Невеликими групами партизани виходили до залізниці, ставили міни. За роки війни Володя підірвав 10 ворожих (!) складів, відправивши на той рада безліч німців. Помста справа така.
Правда, партизанський праця була важкою і небезпечною. З 15 його найближчих соратників війну пережили лише п’ять чоловік, а сам Вова був важко поранений в руку.
За упіймання партизанів, які пускали під укіс поїзди між Ковелем і Брестом, нацисти назначили велику нагороду. Їм і в голову не могло прийти, що диверсію здійснює 15 – річний школяр!
За діяльність на благо Батьківщини Скарбників Володимир Петрович був нагороджений орденом Леніна і медаллю «Партизану Вітчизняної війни» I ступеня.
Після закінчення війни Володимир Петрович поїхав до сестри в Херсон, вступив в морехідне училище на штурмана, ходив на судах радянського торгового флоту. Намагався вести спосіб життя звичайного підлітка. Ключове слово – старався.
У війни не жіноче і не дитяче обличчя, товариші.
