Театральні то були, чи то небилиці

449

веселі історії з театрального життя

В кінці 80-х років позаминулого століття в Петербурзі з великим успіхом йшов балет Пуні «Дочка фараона», поставлений Маріусом Петіпа. У першому акті фігурував лев, який спочатку простував по скелі, а потім, вбитий стрілою мисливця, падав вниз. Льва зображував постійний статист. Одного разу він захворів, і його довелося терміново замінити іншим статистом. Вистава почалася. Спочатку все йшло чудово. Лев важливо пройшовся по скелі. Мисливець вистрілив, стріла полетіла… І ось тут вийшла заминка. Уражений стрілою лев явно злякався висоти і нерішуче топтався на краю скелі,винувато поглядаючи на балетмейстера, в жаху застиглого в кулісах. Зневірений Петіпа показав леву кулак. І тут сталося диво. Лев підвівся на задні лапи, перехрестився правою передньою лапою — і стрибнув вниз.
* * *
Приїжджає Папазян в провінційний театр — грати Отелло. І видають йому в якості Дездемони молоденьку дебютанточку. Вона, природно, хвилюється. І ось підходить справу до сцени її вбивства. На сцені така вся з себе цнотлива ліжко під балдахіном. І ось лягла ця сама дебютантка за цим
балдахіном ногами не в ту сторону. Відкриває Отелло з одного боку балдахін — а там ноги. Ну що поробиш, закрив Отелло балдахін і так задумався тяжко. А Дездемона збагнула, що лежить не в тому напрямку, і перелегла. Відкриває Отелло балдахін з іншого боку, а там… знову ноги! Після чого продовжувати трагедію було, як ви розумієте, вже неможливо.
* * *
По виставі, Карандишев відмовляє текст: “Так не діставайся ж ти нікому!” — і стріляє в Ларису з пістолета, Лариса падає. А постріл забезпечувався той час так: реквізитор за лаштунками, на репліку, б’є молотком по спеціальній гільзі,гільза бухає — Лариса падає. Прем’єра. “Так не діставайся ж ти нікому!” – актор наводить пістолет, у реквизитора за лаштунками осічка, пострілу немає… Актор перезаряджає, наводить пістолет другий раз, за лаштунками друга осічка. Карандишев перезаряджає в третій раз: “Я вб’ю тебе!”, — третя осічка.
Лариса варто. Раптом із залу крик: “Гранатою її глушині!”.
Завісу, спектакль зірвався, глядачам повернули гроші. Режисер годину бігав по театру за реквізитором з криком: “Уб’ю, сволота!!!”. На наступний день, ввечері, знову “Безприданниця”, з ранку розбір вчорашнього польоту: мат-перемат, все на реквизитора котять, той виправдовується: “Але ж не я гільзи робив, ну сирі в партії попалися, але багато ж народу поруч, бачите ж, що відбувається, можна ж допомогти, там у суфлера п’єса під рукою: шмякнул їй об стіл, все воно якесь постріл; монтувальник там дошкою врізав про що-небудь; освітлювач лампочку міг розбити, — ну будь-який різкий звук, вона б зрозуміла, що це постріл, і впала б”. Увечері спектакль, все нормально, доходить до смерті Лариси. Карандишев: “Так не діставайся ж ти нікому!” — наводить пістолет, у реквизитора знову осічка.
Раптом, з паузою в секунду, з різних кінців за лаштунками лунає неймовірний гуркіт: суфлер лупить п’єсою об стіл, монты — молотками по залізу, освітлювач б’є лампочку. Лариса явно не розуміє, що це постріл, бо на постріл ця біда ніяк не походить, і продовжує стояти. Із залу крик: “Тобі ж вчора сказали, гранатою її глушині!”
* * *
1972 рік. Малий театр. Напередодні прем’єри вистави «Собор Паризької Богоматері». Роль горбаня Квазімодо дісталася старожилу театру актора Степану Петровичу (ім’я змінено). Спектакль, по ідеї режисера, починався з того, що Квазімодо (Степан Петрович) в напівтемряві повинен був під звук дзвонів пролетіти, тримаючись за канат, через усю сцену. Але був у нього один маленький недолік — дуже вже він любив горілочкою побалуватися. І ось настав день прем’єри. Перед прем’єрою Степан Петрович прийшов на виставу всмерть п’яних. Хитаючись з боку в бік, він добрів до гримерки, почепив горб і лахміття Квазімодо. Зал повний. До початку вистави залишилися лічені хвилини. Режисер, зустрівши Степан Петрович, опешивши сказав:
— Степан Петрович, та ви ж по сцені пройти прямо не зможете, не те, що на канаті літати.
— Та я 20 років на сцені і прошу за цей рахунок не хвилюватися, — пробурчав Степан Петрович і попрямував до сцени.
На сцені напівтемрява, задзвонили дзвони, раптом, через всю сцену, зліва направо пролетів Квазімодо, потім справа наліво пролетів Квазімодо, потім ще раз і ще раз… Раз так на шостий, Квазімодо зупинився посеред сцени і, повернувшись до переповненого залу спиною, тримаючи канат в руці і дивлячись на куліси, в повній тиші промовив:
— Ітіть твою бога мать! Я тут як остання с. ука карячусь, а ці козли ще навіть не підняли завісу!
* * *
Перший вихід Є. Копеляна на підмостки. Він дуже хвилювався. Його буквально силою виштовхнули з підносом на сцену, де сидів на троні Н. Монахів. Але Ченців чомусь дивився не на Копеляна, а за нього. Коли Копелян обернувся, то, на свій жах, побачив, що увійшов на сцену у вікно. Він кинув піднос і в паніці втік за лаштунки. Після вистави довелося йти вибачатися перед Миколою Федоровичем. Той з усмішкою подивився на молодого артиста і сказав:
— Те, що ти увійшов у вікно – це півбіди. А ось те, що ти вийшов в камін – це біда!
* * *
— Гралася в театрі якась героїчна музична драма — з любов’ю, смертями і іншої патетикою. І ось за кілька годин до вистави виявляється, що місцева прима об’їлася морозива і заголовну партію співати ніяк не може. Голос сів. Як говориться, всерйоз і надовго. Режисер в паніці: квитків, як на гріх, розкупили багато.
І тут… загалом, зовсім як у голлівудському сюжеті на тему “Так стають зірками”. Є до режисера одна молоденька хористочка і заявляє, що вона все життя мріяла про цю роль, що вона знає всі арії, що вона готова без жодної репетиції всі відспівати і відіграти, і т. д. і т. п. Ну, режисерові, загалом-то, діватися нікуди. Він махає рукою і випускає юне дарування на сцену. Але як тільки завіса піднявся і дарування відкрило свій чарівний ротик, тут же виявилося, що голлівудський сценарій в степах України ну ніяк не проходить. Співає юне створення препогано, грає ще гірше. Режисер за сценою мучиться. Але не зупиняти ж вистава, раз почали! Доходить справа до другого акту. Кульмінація: героїня зустрічається зі своїм колишнім коханим і в самий патетичний момент закликає його: “Вбий мене!”(тобто “убий мене!” — вистава йде українською мовою). І герой повинен зробити свою чорну справу. Ну, юне обдарування на сцені, як годиться, розкидає руки і вигукує: “Вбий мене!”. Герой кидається на неї з бутафорським ножем і тут… Треба вважати, що особа у артиста і справді було звіряче — намучився з партнеркою за виставу! Але, так чи інакше, а юна хористочка злякалася всерйоз. І в останній момент відскочила в бік. А стало бути, і не дала себе заколоти — як роль належить. Обидва стоять. Що робити — ніхто не знає. Зрештою хористочка вирішує продовжити з тієї ж точки. Знову розкидає руки і кричить: “Вбий мене!”. Герой — на неї. А вона, з переляку — знову в бік! Загалом, повторилася історія і в третій раз. Але тут вже герой зміг, упіймав-таки дівчину і, як годиться за ролі, “вбив”. В цей момент за сценою повинен був пролунати патетичний хор. Але хор не вибухнула. Не гримнув він тому, що всі хористи і хористки стояли, зігнувшись навпіл, або каталися по сцені (за задником) в припадку нестримного реготу. А реготали вони тому, що режисер вистави, стоячи поруч з ними і бачачи, що діється на сцені, став битися головою об найближчу трубу і примовляти: “Злови її, су.ку, і убий! Злови її, су.ку, і убий!”.
* * *
Казанський оперний театр, «Демон» Рубінштейна. Перший акт, йде боротьба за душу Тамари. На вершині однієї скелі стоїть чорний Демон, а на вершині інший скелі – блискучий білими шатами і ангел крилами. Кожен стверджує:
«Вона буде моєю!»,- вирує оркестр, киплять пристрасті, а між скелями літають маленькі янголята (їх робочі сцени то і справа запускають з різних сторін котитися на маленьких коліщатах по невидимим в напівтемряві тросах). І раптом у одного янголятка коліщатко з троса соскочило. Всі інші літають, а цей повис нерухомо. Бригадир робітників став керувати рятувальними роботами. І все могло б закінчитися благополучно, коли б композитор Рубінштейн не написав у своїй опері саме в цьому місці для всього оркестру довгу генеральну паузу – це коли раптово настає в театрі повна тиша, ніхто не грає і не співає. І ось у цій повній, раптово настала тиші всі чують крик бригадира:
— Якого х.. ти там дивишся? Пхай його багром в ж..пу!!!
* * *
Балет Мінкуса “Дон Кіхот” вже бог знає скільки часу благополучно йде на сцені пітерського Маріїнського театру. І вся історія цього балету на цій сцені розпадається на два періоди: період “до” і на період “після”. Період “до” характеризувався тим, що Дон Кіхот і Санчо Панса роз’їжджали по сцені відповідно на коні і на віслюку. І кінь, і осел були живими, справжніми, теплими. Період “після” характеризується тим, що Дон Кіхот і Санчо Панса шляються по сцені пішки. Не славні ідальго, а пілігрими якісь. Куди поділися кінь і осел? Здохли? Сожраны хижаками? Версії таємничого зникнення зі сцени коня і осла плодяться, як гриби після дощу. Я ж одержав відомості про те, що сталося від свого родича, який працював освітлювачем у Маріїнському театрі. Він стверджує, що все було саме так. Не знаю. За що купив, як кажуть, за те й продаю. Отже, несамовитий випадок, поділилася історію вистави на “до” і “після”, відбувся, здається, в 1980 олімпійському році. До того дня на кожну виставу “Дон Кіхота” з цирку виписувалися добре вимуштрувані, звиклі до публіки кінь і осел. Але в той злощасний день кінь захворів. І адміністрація театру, зовсім не подумавши про наслідки, орендувала коня з якоїсь кінноспортивної секції. Теж добре вышколенное тварина. М-да! Якби тільки не одне але. Тварина виявилася кобилою. Це виявилося тільки тоді, коли вже звучала увертюра. Що-небудь міняти було пізно. Ви коли-небудь пробували в чому-небудь переконати запрагнув жіночої ласки осла? Легше навчити таргана танцювати єврейські танці. У першому ж спільному появі на сцені Дон Кіхота і Санчо Панси осел, відчувши свіженьку кобилку, шалено збудився. Видавши несамовитий рев, він встав на диби, скинувши з себе Санчо. Після цього з його підчерев’я почало вилазити щось неймовірне за своїм розмірам і дуже непристойне за своїм зовнішнім виглядом. Осел почав забиратися ззаду на кобилу, яка явно не заперечувала проти того, щоб на світ мула.
Дон Кіхот, відчувши напад з тилу, проявив чудеса джигітовки і якимось диким стрибком злетів з сідла. Санчо, спинним мозком відчувши, що зараз відбудеться, почав bтянуть осла за хвіст. Але клятий ішак не здавався. До цього моменту він вже перебував в потрібному отворі на тілі кобили і працював з інтенсивністю відбійного молотка. Звідкись із залу пролунав несамовитий жіночий вереск. Хтось проволав: “Закрийте завісу!” Диригент механічно продовжував розмахувати руками, не відриваючи очей від коїться на сцені божевілля. Оркестранти розгорнули голови на 180 градусів і безсоромно витріщалися на сцену. Музика видала кілька передсмертних тактів і тихо здохла, змінившись недоумкуватим гоготом, долинали з оркестрової ями. Пожежні почали розгортати по сцені рукава з метою напоумити знахабнілого осла з допомогою води. Загалом, завіса закрили тільки хвилини через дві. Протягом цих двох хвилин на сцені уславленого Академічного Театру імені Кірова спостерігалося наступне: Віслюк з переможним ревом дотрахівает млосно заплющивши очі кобилу. Санчо Панса тягне віслюка за хвіст, у результаті чого вся сцена нагадує перетягування каната. У кутку сцени, схопившись за голову і похитуючись з боку в бік, сидить на підлозі зовсім збожеволілий Дон Кіхот. Пожежники, знемагаючи від реготу, розкочують шланги, а з-за лаштунків доноситься крик режисера: “Швидше, су.ки!!! Швидше!!!! Вб’ю всіх на х..!!!” З оркестрової ями чути вже навіть не сміх, а якесь булькання. Диригент, піддавшись загальному буяння, пританцьовує на своїй підставці і відверто вболіває за осла. Нарешті завіса закривається. Половина залу обурюється, третина (в основному старі діви) лежать в непритомності, інші вимагають відкрити завісу, оскільки вони, мовляв, заплатили гроші і мають право все це додивитися. Всі. На цьому все й закінчилося. На наступному поданні Дон Кіхот і Санчо ходили пішки. Скільки голів полетіло після цього злощасного дня — невідомо, та й не важливо.