Сто років проблемі в нашій армії

264

Так вийшло, що ми паралельно працювали над декількома циклами статей про російську зброю. Причому переміщалися в часі досить вільно, по мірі надходження матеріалу. З минулого в сьогодення, потім в майбутнє і назад. Скажімо так, нічого такого в цьому немає, для історії десяток і навіть сотня років — не термін.

Між тим, коли мова йде про ствольної артилерії, багато чого з того, про що ми розповідали, еволюціонувало десятки і навіть сотні років. Щось забувалося за непотрібністю, але потім раптово відроджувалося. Що-то, спалахнувши метеором, забирала за кілька років безслідно.
Однак якщо дивитися розвиток військової техніки і озброєння саме з точки зору розвитку у часі, то виходить дивна на перший погляд картина.
Майже у всіх війнах, якими просто кишить російська історія, нам завжди не вистачає року або декількох років для того, щоб гідно зустріти противника. Ми чомусь завжди не готові. Почали переозброєння і не встигли… Сьогодні ми спробуємо зрозуміти цей феномен розвитку російської зброї і військової техніки.
Закопуватися глибоко в історію необхідності немає. Досить згадати часи, про які багато чого відомо. Всього одне століття. Кінець 19-го початок 20-го століття і, відповідно, кінець 20-го і початок 21-го століття. Спробуємо порівняти і зрозуміти, від чого нас вберегла історія і провидіння.
Отже, кінець 19 століття. Російські військові і політичні діячі раптом розуміють, що вся військова наука безнадійно відстала від сучасних поглядів на війну. Європейські країни більше ніколи не почнуть проти нас тривалу і виснажливу війну на виснаження. Буде один потужний кидок, один потужний удар і, можливо, одне велике бій, після якого результат війни стане ясним і зрозумілим.
Складно сказати, під впливом чого наші полководці того часу забувають історію воєн і приймають нову, модну тоді французьку концепцію “триєдності”. Війна буде швидкоплинною, маневреної, з одним-двома великими битвами в чистому полі.
До болю нагадує ту, яку волів вести в ворогами імператор Наполеон на початку століття. Правда, чомусь забули не стільки чим справа закінчилася, як раз навпаки, про Ватерлоо всі в Європі чудово пам’ятають, спробуй змусь забути, що призвело, власне, до Ватерлоо.
Але не в цьому суть. Суть нововведень, навіяних минулими війнами. І висновки, зроблені за підсумками оних.
Фортеці і підготовлені райони оборони не потрібні. Різноманітне озброєння також йде в минуле. Та й сама система формування армії застаріла. Потрібні добре підготовлені частини і з’єднання, які за рахунок цієї самої підготовки і знищать ворога.
Цікаво, що така концепція призвела до дивного відношенню до озброєння.
Саме тоді вперше заговорили про уніфікований, одноманітне озброєнні. Єдині, одного калібру, гармати. Єдині гвинтівки та кулемети. Уніфікація приносить величезну користь державі. Менше заводів. Інтенданти не замислюються над поставками у війська. Потрібні снаряди — відвантажити! Потрібні патрони — відвантажити! Причому вагонами і не особливо напружуючись.
Перенесемося на сотню років вперед. Не нагадує опис поглядів військових кінця 19 століття погляди військових кінця 20 століття? Та ж сама концепція блискавичної війни на чужій території. Ті ж самі маневрені частини, що складаються з професіоналів. Те ж саме зневага до створення укріпрайонів і інших оборонних споруд.
Чи Не звідси деякі наші більш ніж дивні реформи? Як спадщину? Чи Не звідси знищення величезної безлічі військових містечок, пускових позицій стратегічних ракет, військової інфраструктури взагалі? Ми в кінці 20 — початку 21 століття самі, під посмішки західних військових, знищували те, чим могли реально відповісти на напад.
Від скількох перспективних видів стрілецької, артилерійського, морського, повітряного та іншого озброєння ми відмовилися тоді? Навіть сьогодні, коли розуміння всієї небезпеки минулому реформи армії прийшов, ті, хто ратував за знищення нових видів озброєння, нарікають на те, що це радянські розробки!
Нарікають, треба сказати, по-різному. Хтось говорить про те, що це геть застарілі моделі, хтось мовить з екранів про те, що ми сьогодні в змозі розробити таке, що заткне за пояс всі придумане в СРСР.
Зрозуміло, що ці мовники абсолютно не в змозі уявити, яку роль у розробці Су-57 зіграв Мить 1.44, ніж «чисто російський» танк Т-90 зобов’язаний радянського Т-72 і так далі до нескінченності.
Минуло чверть століття, а радянські розробки актуальні. А якби ми не зупинилися тоді?
Або так: якщо б нас не зупинили?
Шкодувати тепер можна до нескінченності, але маємо те, що маємо.
Ми досить детально описували історію розвитку артилерії в кінці 19 — початку 20 століть. Пам’ятайте, за що тоді боролися реформатори? Армія повинна бути озброєна одним калібром! Для успішного ведення війни в польових умовах досить 76 мм!
Причому з цим дійсно важко сперечатися, польові гармати повинні знищувати піхоту противника шрапнеллю, а техніку бронебійними снарядами.
Отакі великокаліберні порівняно зі стрілецькою зброєю кулемети, які змітають піхоту величезною кількістю “куль” за один постріл. Залпом.
Але є один, але істотний недолік всіх цих знарядь. Гармати не могли стріляти далеко. Навіть при збільшенні зарядів шрапнель не летить далі 5-6 кілометрів (трубка з 22-секундною затримкою). Приблизно така дальність і була у прийнятих на озброєння гармат зразка 1900 і 1902 років.
Снаряди для ураження техніки з’явилися дещо пізніше, але суть, сподіваємося, все вхопили. Не важливо, 75-мм або 76,2-мм, але так, ці знаряддя міцно прописалися в арміях на полковому і дивизионном рівнях.
І знову ми в нашому часі. Пам’ятайте безліч зразків техніки, які нам представляли на парадах? Знаряддя, аналогів якого немає у світі. Самий сильний і захищений танк у світі. Найкращий винищувач. Все саме-саме. Інша крайність? Та ні. Це з тієї ж вікової давнини, серії.
Скільки зразків з цих красивих парадних колон реально воювали? Виявляється, що всі ці супермашини і суперзброю на реальній війні не потрібні. У тій же Сирії солдати і офіцери воюють перевіреним і простим зброєю. А старі, давно списані у нас танки і автомати складають левову частку всього того, чим із задоволенням користується супротивник.
На початку 20 століття по морді обличчя наших реформаторів добре врізали японці.
Ганебна поразка в Російсько-японській війні показало всю порочність таких реформ. Навіть високий статус покровителів, а це не більше і не менше, як брат імператора, генерал-інспектор артилерії великий князь Сергій Михайлович, не огородив реформаторів від гніву Миколая.
У 1909 році в російській армії створюються підрозділи важкої польової артилерії.
Спочатку там збирали старі 87-мм і 107-мм знаряддя, а також 152-мм польові мортири зразка 1883 року. Але незабаром знаряддя замінили на сучасні 107-мм гармати, 122-мм і 152-мм гаубиці.
А що у нас? А у нас раптом згадали про цілком вдалих і випробуваних у військах зразках гармат, мінометів, БМП, БТР, танки. Виявилося, що все це озброєння проектувалося з величезним запасом міцності і можливостями модернізації.
І БМП-2 стали цікаві. І БТР. Про танки Т-72 і Т-90 і говорити не доводиться. Навіть стрілецьке озброєння стало цілком сучасним. Ті зразки, що ми вже забули, сьогодні модернізуються. Навіть так: не модернізуються, а змінюють дизайн і знову стають актуальними.
Цікаво, чому це відбувається? Може, відповідь там, в минулому? На тому, вже закінченому витку історичного розвитку. Може, ситуація, в якій сьогодні знаходиться наша оборонна промисловість, вже була в Росії?
Розглянемо найбільш вивчену нами тему — артилерію. Які знаряддя становили основну вогневу міць російської армії в дореволюційний період? Були там дійсно російські гармати? На жаль, але дійсно вітчизняних систем не було.
Великокаліберні і особливої потужності (від 107-мм до 305-мм) знаряддя були фірми «Віккерс», фірми «Шнейдер». І вони закуповувалися за російське золото за кордоном. Цікаво? Зате балерина і коханка брата імператора Матильда Кшесинська стала однією з найбагатших жінок Петербурга.
Для прикладу чудово підходять російські міномети. Пам’ятайте артилеристів Порт-Артура і їх винаходу саме мінометів? Адже тоді це озброєння показало чудові результати. Міномети просто просилися на озброєння піхоти і для оборони фортець. І що?
Російська армія закуповує у квітні 1915 року аж 50 мортирок Кегорна! І 500 сферичних гранат до них! Адже ці мортирки створені бароном Кегорном, не повірите, в 1674 році! Мідні, на дерев’яному лафеті, шестифунтовые мортирки! Правда, в Європі їх вже не виробляли, замовлення виконувався на російському заводі Шкилина в Петрограді.
А що ж міномети? Як завжди, нічого такого. За винятком того, що мінометами зайнялися німці. У короткий час вони створили цілу індустрію виробництва цього страшного зброї.
Досить згадати серійно випускалися в 1914 році 170-мм і 250-мм міномети. Міна вагою 54 кг (для 170-мм) і 97 кг (для 250-мм) забрасывалась на дальність від 550 до 760 метрів.
Уявляєте потужність даного міномета? Між тим, незважаючи на досить моторошний калібр, німецькі міномети були досить мобільні. Мобільність забезпечував достатньо малий для такого калібру вагу.
Через сто років картина повторюється. Правда, СРСР — не Російська імперія. Озброєння Радянський Союз залишив стільки, що навіть при величезному бажанні розпродати його повністю не встигли (в тому числі й українці). І тепер Росія має більше або менше, але сучасними обладнанням і технікою. Не купуємо, як на початку 20 століття, за кордоном за принципом «що продадуть», і то слава предків.
Сьогодні немає аналогів древнім 155-мм і 120-мм французьким гармат (обр. 1878 р.) або японським гаубиць 200 мм, 240 мм і 280-мм, які, знову ж таки, закуповувалися за золото. Про кількість золота, яке пішло з Росії в сплату за явний мотлох, говорить той факт, що за офіційними даними ми перевели в Британію та Японію близько 650 млн. золотих рублів! У перерахунку на золото – близько 500 тонн.
Але сьогодні ми знову купуємо.
Закуповуємо те, що повинні проводити за програмами імпортозаміщення. І знову за золото! І знову не першої свіжості. На безриб’ї і сам рибою станеш… Якщо корабель без двигунів, то, вважай, нема в тебе корабля! Або літака. Або самохідного знаряддя танка (це у випадку з прицілами).
Думаєте, це кінець аналогій в нашій історії? Давайте подивимося, що сталося з казенними (державними) заводами в Росії на початку 20 століття. Ви, сподіваюся, розумієте, що не ми придумали масове знищення власної військової промисловості? Це спадщина царизму.
Саме тоді, в кінці 19 і початку 20 століть, уряд почав проводити політику знищення власного військового виробництва. І причетні до цього знову великий князь Сергій Михайлович і його коханка Кшесинська. Саме вони, як тоді казали, вступили в партнерство з фірмою Шнейдера. А вже через Шнейдера стали впливати на приватний Путиловський завод. Природно, при такому розкладі всі великі, а потім і взагалі все, замовлення пішли на Путиловський завод.
Казенні Мотовилихинский завод і Петербурзький гарматний завод практично виконували самі невигідні замовлення. Справа дійшла до того, що ці заводи стали замість прибутку приносити збитки. Мотовилихинский завод почав виробляти річкові судна. З військової продукції заводи виробляли тільки лафети для знарядь.
Якщо подивитися на ситуацію сьогодні з військовим виробництвом, то виявиться, що найкраще сьогодні відчувають саме ті заводи і об’єднання, які стали ВАТ. В керівництво яких увійшли представники конкуруючих фірм Заходу.
Сучасні “казенні” заводи знову загнані в жорсткі рамки конкуренції. І за якийсь нікому незрозумілої причини програють тендери на держзамовлення навіть тоді, коли конкурентом, приміром, танкового заводу, виступає кондитерська фабрика.
Навіть приховані цілі такої поведінки чиновників зрозумілі і рівно залишилися такими ж, якими вони були у Сергія Михайловича. Заводи повинні бути доведені до ручки, збанкрутували і потім куплені конкурентами за копійки. Далі викачують звідти всі напрацювання і кадри, а самі підприємства просто закривають. До речі, Мотовилиху від цього врятувала тільки світова війна.
Сьогодні, коли прийшло розуміння того, що ніхто із сильних світу цього не хоче посилення Росії і буде всіляко заважати нам стати реально сильними, як ніколи важливо реально створювати таке озброєння, яке буде дійсно передовим. Сьогодні важливо не наздоганяти, а випереджати.
Але не менш (а на нашу думку – більш) важливим є збереження тих, хто завтра буде працювати на цих заводах.
Говорячи про нещодавно сонячне вітрило Іл-112В, наведемо його в приклад. Говорили (справедливо), що потрібно багато таких літаків. Десятки. І випускати їх треба ударними темпами, з 18 штук в рік (цифри від Міноборони).
Сто лет проблеме в нашей армии армия
На ВАЛТ туга і печаль. 18 – гарна цифра, але при існуючому некомплект робочих максимум, що може дати завод, – 10-12 штук в рік.
А вже як часто ми стали чути про те, що прокуратура заводить справи за фактом розтрати бюджетних грошей у військовому виробництві…
Саме концерни, які володіють унікальними можливостями і технологіями, чомусь можуть дозволити собі і завищити вартість робіт, і зробити відвертий брак.
Російську імператорську армію почали бити саме тоді, коли біля керма стали саме «ефективні менеджери» типу Кшесінской і Романова. У російської армії сьогодні абсолютно ті ж проблеми.
Варто, щоправда, відзначити, що ті гармати, які притягла за відкати Кшесінской фірма Шнейдера, згодом стали в нагоді і стали опорною платформою для створення перших радянських гармат. Але ми про це дуже докладно написали в циклі «Артилерія. Великий калібр», так що, якщо хтось захоче подробиць, вони є.
І через 100 з невеликим років Франція знову підвела Росії. Ну так, всі вже зрозуміли, з «Мистралями». Що ми отримали сьогодні, в цю більш ніж сумнівну оборудку, сказати важко. Ну хоч не втратили, вже добре, хоча це ще як сказати.
Сто років проблеми «ефективних менеджерів» в Росії. Тобто тих, хто бере хабарі і безсовісних злодюжок, що маскуються під фахівців.
Сто років ми не можемо вирішити цю проблему?
Вибачте, але ж був час, коли проблема вирішувалася. І вирішувалась досить ефективно і ефектно.
Знову пошлемося на недавній цикл. «Інший ленд-ліз». Так, ми ще не закінчили з ним, але вже зараз ясно і зрозуміло, що 90% всіх надходжень були апробовані нашими фахівцями, цілком хороші і потрібні речі. Які випробовувалися, і те, що викликало сумнів у наших фахівців, так і залишилося в одиничних екземплярах у музеях.
Ви можете собі уявити, що далекобійні радіостанції «Марконі» поставлялися в СРСР по ленд-лізу тому, що Годдфри Айзекс (виконавчий директор) сунув хабар наркома зв’язку Костянтину Сергейчуку?
От і ми не можемо.
А треба, щоб вся країна не могла. І особливо ті, від кого сьогодні залежить прийняття рішень.
Інакше весь цей детектив з успіхом доживе і до двохсотріччя. Що було б дуже сумно.
Автор:Олександр Ставер, Роман СкомороховИспользованы фотографии:wikipedia.org