Начальник розвідки 1 мсб 180 мсп Коля Чиж і його заменщик Женя Шапко.
12 травня 1987 року під Чарікаром, при виході на завдання, потрапив у засідку окремий розвідвзвод першого батальйону нашого полку. Тяжко поранений був мій друг, командир взводу Женя Шапко (майже через три місяці, 6 серпня 1987 року командир окремого розвідвзводу 1 мсб 180 мсп лейтенант Євген Валентинович Шапко помре в Кабульському госпіталі, так і не приходячи в свідомість). Четверо розвідників загинули (командир разведотделения Курочкін Володимир Олександрович з Рязанської області, навідник-оператор Сасін Василь Михайлович із Закарпаття, кулеметник Голдыщук Іван Іванович з Івано-Франківської області і розвідник Азізов Хусен Ятимович з Таджикистану). Решта, майже всі, були легко або важко поранені. В строю залишилося тільки троє.
Я у цей час проводив в полку збори з молодим поповненням з альпінізму. Начальник штабу полку Герой Радянського Союзу підполковник Руслан Султанович Аушев наказав мені взяти Женькин взвод. І готувати його до чергової військової операції. Де вона буде проходити, ми тоді не знали. Але те, що операція буде серйозна, здогадувалися. Вже з того, що керувати цією операцією повинен був особисто командувач 40-ю армією генерал Громов.
Часу, щоб набрати новий взвод і, хоча б мало-мальськи його підготувати, у мене було мало. Всього один тиждень. Добре ще, що замкомвзводу у мене був розумний і грамотний сержант – Тарыгин Валерій Андрійович. Без його допомоги мені не впоратися. Але практично весь взвод довелося набирати з молодого поповнення. Хлопці служили в Афганістані менше місяця. Бойового досвіду – нуль. І це мене дуже турбувало.
Вже через тиждень, у складі армійської угруповання, ми виїхали з Кабула під Гардез. І далі за Алихейль. Спочатку завдання здавалася нам зовсім не складною. Всього-то треба було вийти на пакистанський кордон в районі Стародавнього Шовкового шляху. Зайняти прилеглі гірки і просидіти на них майже місяць. Тим часом, за нашими спинами, афганська прикордонна бригада повинна була обладнати укріпрайон. І надійно перекрити один з основних маршрутів доставки братам-моджахедам зброї і боєприпасів.
Дійсно, нічого складного. Красиві місця, соснові ліси на схилах гір, джерела і безліч невеликих озер всюди, найчистіше гірське повітря та невеликі дощі після обіду – курорт, та й тільки. Проблема полягала в тому, що брати моджахеди прекрасно розуміли, чим загрожує для них взяття під контроль Шовкового шляху афганськими прикордонниками. А тому всіляко заважали нам насолоджуватися місцевими краєвидами.
Спочатку були звичайні обстріл. У перші дні на позиції мого взводу прилітало по 13 реактивних снарядів кожні 4 хвилини, з 6 годин ранку до 6 вечора. Потім інтенсивність обстрілу РС-ами помітно знизилася, але став діставати духівський міномет. А потім і гірська гармата.
На позиції сусіднього 345-го гвардійського парашутно-десантного полку парфуми ходили в атаку. Серед білого дня.
Нам було трохи легше. Але і моїм розвідникам діставалося – регулярно доводилося виносити поранених, супроводжувати групи «водоносів» і бійців з комендантського взводу, які спускалися до вертолітного майданчику за боєприпасами і продовольством, виконувати інші бойові завдання.
Не секрет, що командир розвідвзводу повинен командувати командирами відділень, організовувати взаємодію з доданими та вогневими засобами, управління та забезпечення бойових дій – одним словом, займатися, командирської роботою. Я ж, досить часто змушений був брати в руки снайперську гвинтівку чи автомат. І виконувати завдання, які більш властиві рядовим розвідникам, ніж командиру. Це було не правильно! Але я прекрасно розумів, що мої хлопці ще не зовсім готові до реальної бойової роботи і те, що їм потрібно дати хоча б трохи часу, щоб освоїтися. У мене за плечима було чотири роки військового училища, рік перепідготовки, майже рік в Афганістані, кілька місяців командування окремим разведвзводом у другому мотострілецькому батальйоні. До того ж, обидва мої дідусі загинули в роки Великої Вітчизняної війни і для себе я вирішив, що всі мої бійці обов’язково повернутися додому живими – чого б мені це не коштувало.
Проблема полягала в тому, що між моїм бажанням і реальністю завжди стояло одне невелике «але» – виконання поставленого бойового завдання. І мене постійно переслідувала думка про те, що я щось роблю не правильно. Адже командир повинен командувати, а не воювати, як звичайний солдат. Адже саме цього мене вчили і для цього готували.
Все в житті закінчується. Закінчилася і наша операція під Алихейлем. Невдовзі ми повернулися в полк. Я передав розвідвзвод Олексію Монастыреву, який прибув з Союзу на заміну Дружині Шапко. А сам повернувся в свій батальйон.
Через півроку після Алихейля, увечері 15 січня 1988 року при обстрілі духами 7-й сторожової застави нашого батальйону, був важко поранений рядовий Артемов Рустем Измаилович. Командир роти, випускник Бакинського ВЗКУ Ігор Фраєрман зі свого командного пункту на БМП рвонув його евакуювати.
Дороги навколо наших застав парфуми регулярно мінували. І без їх перевірки саперами будь-які переміщення були категорично заборонені. Але чекати саперів Ігор не міг. Були вже сутінки. Він сів на місце механіка-водія і примчав на заставу. До медсанбату довіз свого бійця живим. Зніс шлагбаум на в’їзді, щоб як можна швидше під’їхати до операційної. Але Рустем помер на операційному столі…
Пізніше я запитав у Ігоря, чому він зробив це сам сів на місце механіка-водія? Чому не став чекати саперів? Так, я зробив би те ж саме. Навіть розуміючи, як ефективно і витончено душмани знищують всіх тих, хто намагається евакуювати наших поранених. Але мені був цікавий його відповідь. Тому що сам знайти його я ніяк не міг.
– Мені б совість не дозволила зробити по-іншому. – Відповів Ігор.
Совість. Совість не дозволила б Ігорю, не зробив усього, що він міг зробити, щоб врятувати свого бійця. Навіть ризикуючи своїм життям. Так, виявляється є така тонка матерія, яка не згадується у Бойових Статутах, як Совість Командира.
Я завжди був упевнений, що моє головне завдання, як командира – передумати ворога, а не перевоевать. Завжди знав, що мої прорахунки в плануванні засідок і бойових дій, це не тільки можливий героїзм моїх підлеглих, але і можливі втрати. Мені пощастило, за всі 25 років моєї військової служби і всі наступні «відрядження», серед моїх підлеглих не було ні одного загиблого і навіть пораненого. Тепер я розумію, що допомагали мені в цьому не тільки мої військові знання і досвід, але і та тонка матерія, яку подарували мені мої батьки і мої вчителі, мої близькі і мої друзі – Совість командира.
Буде затребувана ця «матерія» в підготовці сучасних командирів? Чи піде в небуття, за непотрібністю? І знову на першому місці буде виконання поставленого бойового завдання за всяку ціну? А командирів будуть навчати любити Батьківщину за гроші? І захищати не рідну землю і свій народ, а чиїсь фінансово-економічні інтереси?
Січень 1987 р. Спільна операція другого розвідки 180 мсп з «зеленими» на Панджшере. Зліва від мене, за кулеметом ПК сидить розвідник Максим Таран (колишній Чемпіон ВС серед юніорів з вітрильного спорту, родом з Євпаторії, був переведений в 781 окремий розвідбат, загинув 15.5.1988 р. під час виконання бойового завдання у населеного пункту Мирбачакот в провінції Парван. Посмертно нагороджений орденом «Червона Зірка»). Праворуч на броні варто заступник командира розвідвзводу Саша Хлівний (помер в 2007 р.).
Командир 5 мпр Ігор Фраєрман з Альфою, за ними стоїть Самсонов. 1989 р. Фото з особистого архіву Ігоря Фраєрмана.
