Я роблю ляльок. Найчастіше на замовлення, майже завжди — на продаж. Робота як робота, професія професія. Ніяких «у дитинстві не награлася» — награлася. Просто одного разу подумала, що якщо ляльки є, то хто їх робить. Я теж хочу. Навчилася.
Лялька коштує чимало: по-перше, недешево коштують матеріали, а я працюю з порцеляною і тільки натуральними тканинами, по-друге, я роблю ляльку довго — мінімум три тижні. І це моя професія, не хобі. Я працюю вдома, справно плачу податки.
Приходить замовник, ретельно і довго обговорює деталі, матеріали, фурнітуру, оздоблення. Потім знову приходить, дивиться модель, ще раз все обговорює. Через місяць роботи, часто по десять-дванадцять годин на день, віддаю готовий результат. Результат подобається і забирається зі словесними подяками та обіцянками заплатити «буквально днями». Я вірю: замовник не з вулиці випадково зайшов. До мене взагалі заходять тільки за рекомендацією. Та й я його знаю — не особисто, зрозуміло, а щодо «інформаційного фону»: місто в нас не те щоб маленький, але й не занадто великий. Через два тижні дзвоню: грошей хочеться. «Так-так, обов’язково, у мене нарада, я сам передзвоню». Через тиждень знову нагадую, думаючи, що нарада повинно було закінчитися, ан ні — це було особливе нараду…
Коротше, таких от «дорадчих товаришів» у мене набралося на пристойну суму — я безбідно могла б півроку прожити, не обтяжуючи себе клопотами про нові замовлення і нових замовників. Добив аргумент: «А навіщо вам гроші? По-перше, художник повинен бути голодним — тоді він краще творить, а по-друге, ви, поки ляльку робите, в неї граєте, отримуєте задоволення». Задовбали!
