Мишки плачуть, кактус колеться

132

Є у мене знайомий, великий любитель тяпнуть. Хоча який там любитель — професіонал: неодноразово лікувався від спілкування з чертенятами і білочками. Осушивши першу чвертку, обов’язково вивалює на співрозмовника (чи то пак, на мене) стандартний набір хворих фантазій пролетаріату: план Даллеса, євреї, кругом вороги, абамка-мавпочка і, нарешті, головне: «Нас споюють прокляті америкоси».

Моя багата фантазія малює таку картинку. На кухню, де ми з товаришем розмовляємо про високе, ввалюється рослий міцний американець (може, навіть негр), хапає за комір мого співрозмовника і тягне його, що упирається і зве маму, в найближчий ларьок. Потім зносили назад і зосереджено вливає в горло бідного товариша гидота з пляшечки.

Маячня, скажете? Ну так, напевно. Тим більше, що я жодного разу не бачив на рідній вулиці ніяких американців, а за міхуром мій бідний знайомий зазвичай бігає сам. Сам купує, сам приносить на кухню і навіть випиває сам. Але, мабуть, йому приємніше думати, що його споюють.

Так от: не задовбали, але дивують громадяни, яких вигадані ними злі демони змушують щось робити.

Наприклад, є у нас в країні особлива секта телеглядачів. Це такі милі люди, які ненавидять ментовські серіали, балакучого Андрія і його альтернативно-медичного старшого брата Геннадія, будинок номер два і в цілому все вітчизняне телебачення. При цьому вони в курсі, хто з ким переспав у будинку номер два, чиї брудні труси стирав в прямому ефірі Андрій, кому лікував переломи подорожником ГеннаЕкшн , кого знову вбили на трехбуквенном каналі з зеленим кулькою. Мишки плачуть, кактус колеться. Якщо запропонувати їм просто натиснути червону кнопку на пульті і тим самим позбавити себе від неврозів і інших страждань — втоплять в презирстві. Не можна просто так взяти і вимкнути телевізор. Приходить злий дядько з телебачення і змушує дивитися до посиніння. І ніяк їм не позбутися цього дядьки, існуючого лише в їхній уяві.

Є ще секта свідків реклами. Їм показали, розповіли про чудесну штучку-дрючку з бантиком і вентилятором — і все, всієї сектою ломанулись її купувати. Купили — і сидять, думають, навіщо їм ця штучка, тим більше з вентилятором. Питаю: навіщо купили-то, вам же не треба? «Нічого не вдієш, — відповідають. — Реклама нам нав’язує модель загального споживання, от і…» Вопрошаю: як же так? Реклама адже для того, щоб подивилися, оцінили, подумали, вам треба або не треба. А вони: «Ах, ти нічого не розумієш, нас змушують, нам нав’язують…»

А нещодавно, кажуть, ще одна секта з’явилася. До них приходить Дід Мороз, вистачає їх за шкірку і тягне до ялинки Новий рік зустрічати. Ах, ці гірлянди, ці ялинки, хороводи, феєрверки, салатики… Ну, справді, як вам не соромно, Дід? Людина, може, хотів вбратися в коричневе, всю ніч з похмурою міною сидіти в кутку і плакати від недосконалості світу, а ви змушуєте його радіти і веселитися, надягати синє і хвалити Дерев’яну Козу! Хіба можна так з людьми робити?

У мого знайомого проблема ще більш глибока. До нього ввечері 31-го прийшов америкосовский Санта-Клаус приніс ящик горілки і нав’язав йому зобов’язання пити всі вихідні. Шкода старого. Досить це терпіти!