Розповів Михайло Григорович Рибкін.
І ось збираються солдатики відслужили додому і, природно начальство їх солдатське заохочує, роздає крім заслужених нагород різні трофеї.
За великим рахунком, не дуже церемонячись і не сильно заморочуючись, потрібен він людині трофей той або не дуже.
Хоча, що говорити, після війни, все в господарстві було необхідним, а що самому не знадобилося, то обмінювалося, так продавалося.
Вигоріла земля радянська здорово, за кожну горбылину народ хапався.
Батько занурив нехитрі пожитки у вагон і відбув за місцем проживання з усім нажитим скарбом, де трофейним, а де і выменянным в інших солдатів.
І все добре, тільки перебираючи і утрамбовувавши компактніше свої дрібнички, вже у вагоні, знайшов він туфлю, одну.
Хороша така чоловіча туфля, якісна, китайської-то тоді зроду не водилося, але ось одна, без парна і, як потрапила в батькове добро, він і не пам’ятає.
Ну, він покрутив її, та назад у мішок і сунув, навіть не уявляючи, на що вона йому, зайвий вантаж зразок.
Їхали довго, вважай від Берліна, окропом, хлібом та махоркою на зупинках розживалися.
Якось вискочив батько з вагона, ну по справах своїм господарським, а там солдатик варто, одноногий, спирається на милиці і нога його єдина повністю боса, ні носка на ній, ні онучі.
Батя не розгубився кричить йому:
– Не побрезгуешь, братик, туфель трофейної?
А той йому:
– Так, вважай старцюю, взуття шукаю.
– Ну, тоді чекай хвилинку!!!
Збігав і приніс солдату туфлю.
І ось, що головне, туфля виявилася абсолютно впору, прям як на єдину ту ногу зшита і саме ліва.
Видно, вирішив Господь руками мого батька взути солдатика, так і взув.
KobrinaT
