Сподобалася група. Шукаєш схожі в тому ж жанрі, слухаєш, все подобається… І тут натикаєшся на рецензію когось дуже розумного, що оповідає про те, що та група, з якої почалося захоплення стилем, до стилю взагалі не ставиться, велика частина решти знайденого теж не відноситься, мало того, що це все різні стилі взагалі. Судорожно починаєш думати, в якому місці ти оглух, що там не почув «більш атмосферного», а тут — «більше сирого» звуку. І як же, блін, всі ці дуже розумні люди і все, з ними соглашающиеся, розбирають все це, особливо в таких напрямках, в яких і так-то грають з два десятка груп на всій планеті? Їх манія приписати мало не кожної групи свій стиль сильно збиває з пантелику, коли шукаєш, що б нового послухати. Ну і, звичайно, нічого хорошого взагалі ніде немає, крім самої класичної, самої олдовой, самої-самої, коротше, групи, яка цей стиль і придумала. І записала одну демку з трьох треків за всю свою історію.
Фільми — та ж історія. Особливо якщо стрічка не касова. Негативних рецензій — основна маса. Подивишся, переляканий відгуками до смерті, і сидиш офигевший. Чи То лижі не їдуть, чи то просто ти принциповий споживач всякого лайна.
Книги. Повна кровищи, вбивств і інтриг книжечка, виявляється, для дітей, тому що там головні герої — підлітки. А наївна казочка про панночку тридцяти років, яка була дуже прив’язана до свого коня, — глибокий філософський твір, що змушує задуматися про глобальне і містить шокуючі натяки на зоофілію.
Рецензії придумані для того, щоб не читав, не дивився й не слухав чоловік міг уявити собі, що його чекає, чи варто йому з цим ознайомитися чи краще не треба. Нині таких рецензій не знайдеш днем з вогнем. Тільки трохи беззмістовних «прикольненько, мені панравелось» і тисячі невдоволених криків.
Все хрень. І це, і ось це, і це теж. Що добре? М-м-м, ну… А фіг його знає. Але це — точно гівно. Інтернет-критики гарантують.
