Мама поганого не порадить

160

Мені от завжди було цікаво, чому батьки привчають дітей до їжі у відповідності зі своїми смаками, не враховуючи бажання дітей? Навіть не так — чому змушують є те, що діти не переносять, хоча самі їдять, що хочуть?

Мені три роки. Я ненавиджу манну кашу, але з задоволенням з’їм кашу гречану, вівсяну, пшоняну або рисову. Ні, мама називає вівсянку «кормом для коней», гречку або рис покладено є тільки з котлетами, а пшонка водиться тільки в будинку тітки — бо пшоняну кашу мама не любить. Як же був здивований дитина, виявив у дитячому садку, що каша буває не тільки манна!

Здавалося б, ось воно — рішення проблеми. Твоє чадо з захватом уминає гречку з молоком або геркулес — так вари ти, мамо, ці каші! Ні, в чотири роки батьки вирішують забрати хворобливого дитину з садка… і знову каша існує тільки у вигляді манного варіанти. А дитина за столом регулярно пускає бульбашки і грає ложкою по два-три години («Поки не з’їси, з-за столу не вийдеш!»).

У сім років у шкільній їдальні з’ясувалося, однак, що манну кашу я їм із задоволенням. Мама вирішила дізнатися, що ж таке в тій каші. Прийшла в їдальню, взяла порцію. «Фу, та вона ж рідка!» — проголосила мама. «Власне тому вона і подобається», — заявив її дитина-першокласник. «Ні, в каші ложка повинна стояти!» — заперечила мама… і вдома катування кашею продовжилася. Бо, як потім мама зізнавалася, їй не вистачало витримки варити рідку кашу. Хоча що може бути простіше?

Риб’ячий жир для здоров’я. Риб’ячий жир — противна штука, і мама вирішує замінити його дорогою червоною ікрою, адже це так смачно! Тільки дрібне дитятко цю ікру ненавидить — противне відчуття лопаються кульок на мові мало не вивертає шлунок. Зате риб’ячий жир їсть з задоволенням, адже це так оригінально — масло пахне рибкою!

Що простіше — прибрати ікру і дати ложку риб’ячого жиру? Ні, не можна. Адже риб’ячий жир — це фу, кака, а ось ікра… Вона коштує шалені гроші, тому ти, дрібна зараза, зобов’язаний її куштувати з благоговінням і апетитом!

Мені десять. З подивом виявляю в гостях «олія з м’яса». Розповідаю мамі і дізнаюся, що ця штука називається «паштет». Мамо, скільки разів твоя дитина намагався у тебе дізнатись, що таке «паштет» і навіщо він потрібен! Відповідь була одна: «Це гидота!» Однак для твоєї дитини це зовсім не гидота, а дуже навіть смачно. Смачно настільки, що десятирічна дитина просить купити баночку паштету замість шоколадки. Або навіть двох. Але немає. Паштет — це огидно, тому на тобі, дитятко, чергову шоколадку.

Чи варто говорити про палючому мовою чаї будинку, який неможливо було пити, і холодному чаї в шкільному громадському харчуванні, який йшов «на ура»? Ні, чай будинку охолоджувати не можна, адже це набагато краще холодних «помиїв» в їдальні! Про нещасний бублику, який потрапив в мій рот лише в третьому класі, коли мені вдалося зібрати трохи кишенькових грошей, щоб спробувати це «кругле диво», тому що домашня політика «печиво краще» перекреслювало всі мої спроби спробувати бублик? Про чорному хлібі, викликає у мене огиду своїм запахом, але який обов’язково треба було їсти, і саме з супом?

Ну чому ж у тридцять п’ять моїх років мама з розумінням відноситься і до того, що в мене в домі не водилося іншого хліба, крім білого? Що я п’ю тільки чай холодним, а варю каші рідкими, що ікру я навіть з оселедця виколупую і віддаю кота (кіт тільки радий), що на батон я регулярно мажу паштет і іноді купую бублики? Чому у три, шість, десять чи дванадцять років спроби з’їсти щось смачне або в прийнятному вигляді викликали крики невдоволення, приниження і лайка, а в тридцять з копійками — повне схвалення?