Лід і піна — хліб бармена

305

Розповім і я про свою роботу в «інтелігентному» чоловічому колективі, та ще й з девочковой боку.

Мені ніколи не подобалося працювати з дамами або їх переважною більшістю. Тому що серед них обов’язково знайдеться хоч одна пліткарка, яка каламутить воду у всьому колективі, а іноді і у всій організації. Виживати у такому середовищі при великому бажанні я можу, але недовго: при цілком собі сталевих нервах мене починає підводити психосоматика, і я починаю хворіти. Дуже сильно. А так як я не те щоб трудоголік, так і синдрому превозмогающей жертви у мене немає, роботу я стала змінювати — благо дозволяли обставини у вигляді чоловіка.

Чоловічі колективи мені сподобалися набагато більше. Рік у веб-студії в якості єдиної жінки-менеджера був майже тихою гаванню у цьому плані. Але були інші заморочки, і я знову пішла.

Через якийсь час я взялася за давню невиразну мрію, вивчилася і стала барменом. Працювати руками, бути професіоналом мені дуже сподобалося. Я знайшла роботу, потихеньку удосконалювалася, любила навіть самих до… допитливих гостей і усмиряла забажали танцювати лезгинку на стійці. Не розбавляла фреші соком, наливала встановлені техкартой порції, викидала протухла, знала весь асортимент, із задоволенням віщала цікавляться про віскарь і вино, давала слухати запахи і роздивлятися пляшки, вгадувала з бажаннями, ні на кого не ображалася, напої не плювала, ночами була психоаналітиком і жилеткою, а містити бар у чистоті взагалі дуже любила.

Так я працювала, коли була в зміні одна. Коли приходив старший бармен, мені доводилося наливати на 10 мл менше; коли він дивився, сік в вичавлений мною фреш він сам вбухивал з розгону, а помилково налите (не моєї зміною) пиво разбавлялось в келихах свіжим наполовину і віддавалася гостям під його невсипущим чуваннями. Я мовчала, тому що наша зарплата була менше ста рублів за годину. Так, ви правильно зрозуміли. Менше ста рублів за годину плюс слабенька мотивація. У мільйонному місті. Чайових було мало: не та концепція у заклади, так і відкрилося воно зовсім нещодавно.

Крали всі. Спочатку тихо, потім все більше. І я мовчала, бо начальство нагибало нас все відвертіше, вычитало годину зміни (типу, на обід і покурити — ага, я не курила, а їла дуже швидко, поки не дізналася про цей час), не бажало розбиратися в косяках з інвентаризацій, проведених попереднім старшим барменом, ігноруючи документи і накладні, які надаються новим, і намагалося вішати все на нас.

Мій колектив складався з чоловіків з вищою освітою (у всіх, крім начальства, ха-ха), інтелігентних, з цікавими хобі. Я розуміла, що їм треба оплачувати знімні квартири, годувати маленьку доньку… Моя позиція була така: робіть що хочете, але щоб клієнти були задоволені, а інвентаризація сходилася. Тим паче, що високе начальство і так все знала, інакше б не платило такі ганебні гроші.

І все одно я стала білою вороною. Мені допомагали, мене вчили, але при мені їм було морально незручно (незручно, мати вашу!) розбавляти соком фреш, недоливати або брати гроші повз каси. Про це все я дізнавалася від офіціантів і касира. Мені було сумно і смішно.

Зі старшим барменом я не подружилася. Та й ніхто не подружився, а я в немилість потрапила ще і із-за того, що коли він з нагоди гордо розповідав, що зраджує своїй жінці направо і наліво — типу, шлюб це зміцнює і для здоров’я корисно, — я не змогла приховати промайнув презирство, хоч нічого і не сказала. Коли гості таке (та ще й не таке) розповідають, я до своєї думки навіть у думках не звертаюся, але от колега змусив, та й спілкувалися ми досить близько все. Але ми ж не зобов’язані один одному подобатися!

Загалом, коли змінився керуючий (на жінку) і мене захотіли «вижити» (в цьому я й сама була винна — не було вже настрою працювати), він мене ніяк не захистив, коли я попросила. А адже міг, та й більш високе начальство мене любило. Взяли хлопчика, який буде красти, як і всі.

Не знаю я, де мораль і хто винен, ось чесно. Я ні на кого не в образі. Просто задолбали. Я більше не працюю барменом, не знайшла, куди приткнутися — судячи з чуток, скрізь у нас в місті одне і те ж, а змінитися я не можу. Буду таку мрію виконувати. Сподіваюся, пощастить більше.