In my dreams im парам-пам-парам

23

Я слухаю радіо мінімум годину в день, коли їду на машині в універ і назад. Мене цілком влаштовує репертуар пари-трійки станцій, на які налаштований приймач. Завжди приємно несподівано почути улюблену пісню або яку-небудь гарну новинку.

Ведучі, якого, вибачте, біса ви то і справа псуйте пісні своїми диво-голосами? Коли на другій половині ніжно мною улюбленого треку Мобі «Porcelain» ви раптово (ну так, а чого витрачати час — інструментальна ж здебільшого композиція, ну її) починаєте рекламувати якогось спонсора або просторікувати на глибоко філософські теми, це ще півбіди. Я сумно зітхаю, дослушиваю кілька нот і перемикаю станцію. Але коли ви починаєте підспівувати…

Господи, я на повному серйозі боюся, що одного разу з переляку задавлю якого-небудь голуба або переплутаю педаль від таких фортелів долі. Голосів (в музичному сенсі цього слова) ні в кого з вас немає. І правильно — напевно, вони вам не потрібні, інакше ви б були співаками та співачками, а не радіоведучими. Ну так якого біса? Я теж люблю підспівувати (або подвывать, якщо бути точніше), але мене не слухає при цьому така величезна кількість людей! Коли Адель виводить свої рулади, і до неї раптово приєднується захрипший, а-ля «котячий концерт», писклявий голосок який-небудь Марусі Танкової, гірше може бути тільки одне: та ж Адель плюс протяжне таке, басистів чоловіче «пааарарааараам, парарарааааам». Музичність, ефектність і досягається ступінь роздратування нічим не поступаються звуків від цвяха, дряпає по склу.

Будь ласка, перестаньте співати в ефірі! Ви прийшли на радіо не для цього.